Всеукраїнська організація “Тризуб” носить ім’я славної пам’яті
Провідника української нації Степана Бандери. Носити ім’я цього Великого
Лицаря Духу – це не лише честь, але й, передусім, неймовірна
відповідальність. Однак відповідальність можна розуміти по-різному. З
одного боку, відповідальність – це тягар, доволі важкий тягар. Та з
іншого боку, відповідальність – це сходи, за допомогою яких людина може
піднятися вгору, стати більш досконалою, духовно вирости. А людина
зобов’язана рости, вдосконалюватися, іти вгору. При цьому драматизм
земного існування полягає в тому, що йти вгору можливо лише із хрестом
на плечах...
“Тризуб” – організація недосконала, члени “Тризубу” не є досконалими.
Проте перевагою і організації в цілому, і її членства зокрема є те, що
“Тризуб” взяв на себе величезну відповідальність – відповідальність
називатися бандерівською організацією. Відтак, “Тризуб” та тризубівці
приречені йти вгору, “тримати марку”, нести свій хрест. Ця
відповідальність – дороговказ, котрий не дає схибити з вузької, але
істинної стежки, не дозволяє зайти на манівці чи потрапити в пастку.
Нелегко йти вузькою стежкою, коли довкола тебе рухаються широкою
магістраллю безпринципності і вседозволеності, та йти потрібно саме цією
стежиною, тож можемо подякувати Богу за ту честь і ту відповідальність,
котру Він нам дав.
Однак імена, назви не завжди відображають усю сутність явищ, і
“Тризуб”, напевно, не є винятком. Щось залишається неусвідомленим, не
артикульованим або ж просто сприймається “за замовчуванням”. Тому, на
мою думку, існує не просто ВО “Тризуб” імені С. Бандери – існує “Тризуб”
імені Дон Кіхота. Хтось це усвідомлює, хтось – ні, але такий “Тризуб”
існує, й існує він теж як величезна відповідальність.
Іспанський філософ Мегель де Унамуно писав, що Дон Кіхот є реальнішим
за Сервантеса. Очевидно, Унамуно не помилявся, бо хто такий Дон Кіхот і
хто такий Сервантес? Сервантес – це літератор, можливо, геній своєї
епохи. Дон Кіхот же – щось більше, ніж витвір літературної уяви, це
кришталево чиста реальність, котру лиш варто здійснити. Він реальний,
він існує як альтернатива болоту деградації. Варто лишень стати на його
шлях... А “Тризуб” та тризубівці стоять на шляху донкіхотства вже не
перший рік.
Справді, чим є діяльність “Тризубу”, як не донкіхотством? Хіба не
донкіхотством, не “боротьбою з вітряками” є принципова позиція
“Тризубу”, котру він займає стосовно ворогів Бога та нації? Для Санчо
Панси – то лише вітряки, і боротьба з ними не наповнить шлунку чи
гаманця. Та Дон Кіхот не може жити інакше – він має свою правду і свято в
неї вірить. А якщо б він не вірив і не боровся, якщо б він довірився
думці плебеїв-гречкосіїв, то був би вже не Дон Кіхотом.
Хіба не таким донкіхотством усі роки існування “Тризубу” були тези
про незавершеність національної революції, про потребу революційного
перетворення нинішньої нічийно-бандитської, антиукраїнської і
антинародної держави на справді незалежну національну Українську
державу? Хіба не таким донкіхотством була і є теза про існування режиму
внутрішньої окупації? Саме донкіхотством, адже навіть у
“націоналістичному” (теж-націоналістичному) середовищі всі чомусь
сприймали нинішнє неоколоніальне державне утворення за Українську
державу й не бачили реальних проблем і першочергових завдань. Тому й
боролися за все: за реформи, демократію, пільги і т.д., але не за те,
щоб Україна належала українцям.
Щоправда, останнім часом тризубівські тези набирають популярності,
поширюються. Від людей, котрі, ймовірно, навіть ніколи й не чули про
“Тризуб”, доводиться слухати про існування режиму внутрішньої окупації і
про те, що потрібно “щось робити”. І це тішить. Деякі інтерпретатори
сервантесівського “Дон Кіхота” розглядали Санчо Пансу не як негативного
персонажа (дійсно, що може бути однозначно негативного в отій невинній,
примітивній простоті?), а як персонажа “нейтрального”; Санчо Пансу
розглядали як образ самого народу, котрий варто виховати, навчити,
зробити більш благородним. Тому місія Дон Кіхота, котру виконує
“Тризуб”, не є даремною. Націоналістичні ідеї набирають поширення,
Правда руйнує облуду, нищить нав’язані ілюзії, спрямовує на істинний
шлях.
Та вимір тризубівського донкіхотства глибший. Коли я й інші хлопці з
“Тризубу” сиділи за ґратами, нам неодноразово доводилось мати не зовсім
приємні розмови з тамтешніми “аборигенами”. Розмови були “не зовсім
приємними” в тому сенсі, що доводилося бачити ницість людського духу.
Переважна більшість арештантів сиділа за майнові злочини, і їм не
вірилося, що можна ризикувати власною свободою, здоров’ям, життям заради
чогось “нематеріального”, заради того, що не приносить особистої вигоди
(відзначу, однак, що деякі 40-50-річні рецидивісти розуміли мотиви
бандерівців краще, ніж їхні колеги, котрим виповнилося по 20 чи 30 років
– очевидно, вони ще застали ті часи, коли честь щось значила... І як
тут не повірити, що Історія зараз рухається вектором деградації, а не
т.зв. “прогресу”?). Та проблема в тому, що пересічний “законослухняний”
обиватель не надто відрізняється в цьому сенсі від крадія, грабіжника чи
афериста. Йому також йдеться насамперед про те, як “вижити” (хоч
“виживати” за нинішніх умов і справді якось потрібно), про кар’єру, про
престиж і т.п. Тож донкіхотство тризубівців йому тяжко зрозуміти, часто
воно здається просто непотрібним, позбавленим сенсу. Проте собака
гавкає, а караван іде...
“Тризуб” ніколи не применшував себе до ролі молодіжної організації.
Він, радше, існував і продовжує існувати як організація, наповнена
силою, духом молоді – максималізмом, ідеалізмом, романтикою. І тут
криється подвійне “на жаль”: по-перше, шкода, що щойно згадані риси
трактуються виключно як молодіжні – раніше ними жили зрілі мужі, вони
були нормою усього суспільства; по-друге, молодь як така в наш час
зникає. Залишається лише “симулякр молоді” – молоде покоління, затиснене
між прагматичним “виживанням” з одного боку і прірвою розваг та
дебільної несерйозності – з іншого. А “Тризуб” дарує молоді можливість
залишатися молоддю у вищому сенсі цього слова, адже молодь народжена для
героїзму і жертовності, а не для розваг. Тому в той час, коли Система
пропонує молоді, перепрошую за слово, духовне виродження, в рядах
Організації культивується донкіхотство. І в цьому полягає унікальна
особливість “Тризубу”.
Ті проблеми, великі проблеми і дуже великі проблеми, котрі “Тризуб”
може запропонувати молоді, дарують шанс залишатися Людиною на тлі
тотальної бидлізації, на тлі атомізованої маси, на тлі перетворення
людства на пост-людство (а й справді, чи може людство, а не пост-людство
існувати за умов Постмодерну?). “Тризуб” дарує молодій людині
радикальну, донкіхотську альтернативу сучасній культурі – культурі
виродження, культурі “пригнічуючої псевдонасолоди” (Ґі Дебор), культурі
втраченого сенсу, культурі симуляції Життя. “Тризуб” дарує альтернативу,
котрою є культура обов’язку, служіння, відповідальності.
Ті ідеали, на котрих базує власну ідеологію “Тризуб”, випливають із
християнської релігії. Це також приклад бандерівського донкіхотства,
причому донкіхотства в квадраті. Справа в тому, що християнство сьогодні
все частіше перетворюють на “рожеву водичку гуманності”, про що свого
часу писав Дмитро Донцов.
Сьогодні з християнства хочуть зробити щось солоденьке, наче
Coca-Cola, щось, що сподобається споживацькому суспільству, щось плоске,
позбавлене сенсу, наче заставка на робочому столі комп’ютера... Щось
толерантне і політкоректне, нечутливе до зла. Тризубівці ж чомусь не
дуже прихильно ставляться до такої реформації і не хочуть забувати ні
про меч, принесений на землю Спасителем, ні про бич, котрим Господь
очищував Храм від скверни. Багатьох гламурних християн (чи
постхристиян?) такий підхід обурює, вони чомусь бачать християнство в
демоліберальних ідолах і запекло протестують, коли хтось із братів по
вірі ці ідоли сокрушає чи, принаймні, не приносить їм жертви. “Ми учні
Мойсея, а ти його, Ісуса із Назарету учень!” – говорили фарисеї, “Ми
всього лиш епігони лібералізму...” – мали б визнати сучасні
горе-християни...
На тлі щойно сказаного йти під знаком хрестомеча – це надзвичайно
відповідальна місія. “Дон Кіхот” Сервантеса – це історія людини, котра
намагалася зберегти християнство сіллю цього світу, це епопея повстання
Віри проти диктатури поверхневого Розуму. І “Тризуб” сьогодні має
продовжувати це повстання, не давати солі звітріти, втратити власну
солоність. Виконання цієї місії означає неймовірну відповідальність: не
забувати, що хрест важливіший за меч, не забувати, що меч можна брати
лише чистими руками, не забувати, що Небесна Батьківщина є важливішою за
Батьківщину Земну, але при цьому не випустити зброю із рук, тримати меч
напоготові, перетворити служіння Земній Батьківщині на здобуття Царства
Божого...
Можливо, “Тризубу” та тризубівцям у чомусь далеко до святості Дон
Кіхота, до справжнього, реального Дон Кіхота, котрий є чимось більшим,
ніж літературним образом із твору Сервантеса. Дух часу дається взнаки,
ослаблює мобілізацію тих, хто проти нього повстав. Та все ж самим фактом
свого існування “Тризуб” доводить, що альтернатива можлива, що можлива
боротьба і що донкіхотство продовжує робити благороднішою нашу грішну
землю. “Тризуб” імені Дон Кіхота – це відповідальність за замовчуванням,
тож дай, Боже, сили бути достойними цієї відповідальності!
Немає коментарів:
Дописати коментар