Олег Гірник: “У моєму випадку прикметник “радикальний” означає стан неспокою, нетерплячості, у ситуації безнадії постгеноцидного українського суспільства”

Жанна ТИТАРЕНКО:Вас можна вважати корінним львів'янином. То скажіть, будь-ласка, чим для Вас є Львів у духовному житті України?

 

Львів для мене – це постаті: передовсім митрополит Андрей Шептицький, філософ і письменник Іван Франко, трагічний філософ о. Гавриїл Костельник, а перед кількома роками помер і видатний історик Ярослав Дашкевич, коротенькі зустрічі з яким, як не парадоксально звучатиме, дали мені більше, ніж усі разом взяті духовні настанови, проповіді духовенства й богословські студії. Серед сучасників, відомий львівський перекладач з класичних мов професор Андрій Содомора, котрий як ніхто інший тонко відчуває душу нашого древнього граду, вміє так чуттєво налаштовувати духовні струни на хвилі львівського камертону. “Останній з Могікан”, бо покоління професора А.Содомори жило й живе духовною атмосферою Львова, сформованою митрополитом Андреєм, духовно-ошляхетнена дія котрих завше звучала у всеукраїнському масштабі, поширюючи “психологічну Європу” на простори “степової Еллади”. На превеликий жаль, такий Львів фактично вже втрачений, позаяк на зміну його конгеніальним постатям ніхто не прийшов. І це для мене трагічно. У Львові насьогодні немає ні духовних, ні громадсько-політичних лідерів навіть галицького масштабу, не кажучи вже про всеукраїнський. Залишаються “Сльози речей”, так називається збірка новел-медитацій Андрія Содомори про внутрішню феноменологію міста. І про цей особливіший клімат древнього граду, про який ви ніколи не почуєте від гідів, не віднайдете у довідниках – це духовний шарм Львова (відчутний навіть за совєтів), переданий у поетичній збірці “На одинці зі Львовом” п. Содомори. Саме із втратою цього шарму, втрачається духовне значення Львова в житті України. Даруйте за песимізм… 

У своїх статтях Ви часто згадуєте про теологію визволення. Як Ви бачите проблему "Схід-Захід" у світлі цього теологічного напрямку?

 

Відразу хочу зробити застереження: я не в надто великому захоплені від “Теології визволення” (скорочено ТВ), хоч часто подаю її як приклад сміливого започаткування теологічного дискурсу, через що у декого склалось помилкове враження, начебто прагну розбудувати щось на кшталт “теології визволення по-українськи”. Однак вважаю, що деякі аспекти ТВ могли б позитивно вплинути на теологічний процес в Україні, визволивши його з полону безмежно нудних та пустопорожніх дискусій про “пошуки автентично східньої ідентичности” та “необхідність плекання візантійсько-православної духовости”. Латиноамериканська ТВ виникла в умовах протистояння багатого північноамериканського та бідного південноамериканського континентів. Це була спроба піднести соціально-політичні та економічні питання до рівня теологічного дискурсу. Далекий від того, аби ці концепції шаблонно переносити на українське тло, втім є багато аспектів, котрі можуть полегшити аналіз постгеноцидної ситуації в Україні. ТВ сильно похитнула загальну концепцію поняття розвитку, поставивши під сумнів критерії визначення “розвинутих” і “нерозвинутих” країн. В нашому випадку, на заході маємо країни ЄС, що вважаються найрозвинутішими в економічному сенсі. На сході Росія, котра регулярно бере участь у всіх нарадах економічно найпотужніших країн світу, Україна посередині, своєрідна буферна зона затиснута між двома імперськими системами, за рахунок якої вони постійно поповнюють свій сировинний та людський потенціал. Карма, що тяжить над Україною століттями віднайшла своє відображення і на рівні сакральному: ікона Белзької Богородиці стала духовним символом католицької Польщі (маю на увазі ікону Матері Божої Ченстоховської), ікона Вишгородської Богоматері знана як Володимирська – візитна картка православної Росії. Україна залишається з нічим. Американське Різдво і Новий Рік не мислимі без виконання українського “Щедрика”, однак в країні, нав’язаній нам як приклад демократії, толерантності, оборони прав громадян та захисту інтелектуальної власності – ні пари з уст про походження твору та автора. Численні російські, американські, західноєвропейські консультанти, політтехнологи, експерти з економічних питань та розбудови громадянського суспільства, духовні пастирі й проповідники постійно приїздять в Україну чіпати нам на вуха локшину, збагачуючи нашим коштом свою культуру, свій економічний та духовний потенціал – вчать як слід нам жити. Та найфатальніше – самі українці, її духовна та інтелектуальна еліта постійно декларують, глорифікують, популяризують абсолютно програшну концепцію “історичного і духовного покликання України як мосту між Сходом і Заходом”. Ось і маємо велике “між”, буферну зону-транзитера, що розподіляє власний людський ресурс за статевою ознакою: для країн ЄС українських жінок, а для Росії – чоловіків. Ось вам і “міст”, по якому всі ходять, повсякчас залишаючи брудні сліди, від яких Україна століттями не може відмитися.

Латиноамериканська ТВ у теологічно-політичних аналізах враховує вплив “географії голоду” на соціально-психологічні та генетичні зміни населення своїх країн. Ця проблема дуже чуттєва в контексті українського Голодомору, позаяк його наслідки відобразилися не лише в ментальності українців, але й на генетичному рівні. Німецький теолог Йоган Баптист Метц, чия “Політична теологія” мала великий вплив на формування латиноамериканського дискурсу, в 70-х роках минулого століття озвучив критерій сучасної теології: “Не можна серйозно трактувати напрямок теологічної думки, котрий залишається байдужим щодо трагедії Аушвіца”. Перефразовуючи Метца, критерій сучасної української постгеноцидної (чи “пост”?) теології звучатиме так: “Не можна серйозно трактувати українську богословську думку, котра залишається байдужою щодо трагедії Великого Голодомору”. Разом з тим повстає проблема відповідальності церковної ієрархії тут і тепер в Україні, в умовах новітнього, витонченого геноциду власної держави супроти її громадян. На тлі такого богословського критерію всілякі дискусії на кшталт “Східня ідентичність, як цивілізаційний вибір українського народу”, виглядають блідо і безсенсовно. Одначе, теологічне осмислення Великого Голодомору нічого не вартуватиме без присутності у ній паростків надії Воскресіння. Це дуже добре усвідомлювали й латиноамериканські теологи, позаяк стан безнадії та песимізму, в який неминуче потрапляє постколоніальне та постгеноцидне суспільство - дуже небезпечні. Не випадково “Теологія надії” Юргена Мольтмана стала для латиноамериканців не менш визначальною, ніж “Політична теологія” Метца. Рівно ж, інтелектуальний діалог Мольтмана з філософом-марксистом Ернстом Блохом фактично надихнув латиноамериканців на застосування марксистської методи в ТВ. В цьому сегменті моє позитивне ставлення до використання досвіду ТВ припиняється. Я цілковито поділяю аргументи харківського дослідника українського літературного задзеркалля Ігоря Бондара-Терещенка, що накинуті нам Заходом соціально-політичні устрої (зокрема базований на марксизмі комунізм) стали на перешкоді творчій реалізації нашого національного і духовного “я”, саме Захід двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяславу, іншим разом раз на базі програми Комінтерну. Судячи із розвитку політичних і церковних подій, Захід збирається зробити це втретє. В цьому випадку не варто забувати, що Аушвіц та всі інші жахіття ІІ Світової війни, стали можливими в тому числі й тому, що Захід промовчав на геноцид українців у 1933, приймаючи у своїх портах завантажені українським хлібом судна. Мене особисто зовсім не розчулює інформація про те, що папа, довідавшись про голод в Україні, заплакав. Так само мляво Ватикан реагував на ліквідацію УГКЦ. Проте о. Гавриїл Костельник, – котрий після закінчення ІІ Світової війни зрозумів, що УГКЦ кинута напризволяще і тому необхідно шукати виходу власними силами, – тепер “цап-відбувайло”, головний винуватець ліквідації УГКЦ у 1946 р. 

Яке Ваше ставлення до тези про Галичину як “український П'ємонт”?

 

Не слід забувати, що Галичину як “український П’ємонт” розбудували не галичани, а передовсім українці зі східної і центральної України. Іван Франко попри геніальну обдарованість, без Шевченка і Драгоманова ніколи не зрозумів би зв'язок між “двоязичністю і дволичністю” попа-москвофіла Наумовича. Після промови до львівської студентської молоді посланця “степової Еллади” Дмитра Донцова, львівська красуня Олена Степанів, полишила мрії про кар’єру науковця-географа і з крісом в руках встала в лави “Легіону Січових Стрільців”, щоб нарівні з чоловіками боротись проти російської імперської навали. Її син, вже згаданий мною історик Ярослав Дашкевич, взагалі вважав звернення Донцова до львівських студентів доленосним у пробудженні мілітаристських настроїв у пасивних галичан, переломним у геополітичній орієнтації Галичини.

Говорячи про Галичину як “український П’ємонт” не варто забувати про такі явища, як “галицьке москвофільство” із специфічним мовним кічем названим “язичієм”, про “общества Качковского”, якими у ХІХ ст. рясніла Галичина так, що в Росії галичан подавали яко приклад ревної любові “до руского отєчества”. Не галичани, але Дмитро Донцов відновив видання редагованого Франком “Літературно-наукового вісника”, на чиїх сторінках сформувалось ціле покоління непересічних літераторів відомих під назвою “вісниківська квадрига”. Про це завжди необхідно нагадувати галичанам, особливо тим, котрі у своєму ліберальному пориві тепер виписують усіляку маячню про Донцова, називаючи його “ідеологом українського фашизму та люмпенізованого націоналізму”. Це значить, що вони нічого не знають про “коло Донцова”, зокрема про розстріляну гестапівцями в Бабиному Яру “поетку вогненних меж” Олену Телігу, про закатованого в нацистському концтаборі “герольда нескореного покоління” Олега Ольжича і т.д. Без східних українців, таких як Міхновський, Сціборський, Донцов, Галичина мала всі шанси стати євроазійським “заповідником печерного москвофільства”.

Виставляючи Галичину як “П’ємонт”, ми забуваємо про інші регіони України, котрі відіграли важливу роль у певний період історії України. Іван Франко у статті із симптоматичною назвою “І ми в Європі” згадує про потужний просвітницький рух на Угорській Русі (себто Закарпатті) у другій половині ХVIIIст., що забезпечив науковими кадрами не лише власні учбові заклади, але й Галичину, ба навіть Росію. Франко перераховує цілу шеренгу імен таких, як Балудянський, Венелін, Орлай, Земанчик та філософ Петро Лодій, про яких пересічний українець, я переконаний, ніколи не чув. А засноване у 1891 у Харкові “Братство тарасівців”, котрі першими заявили “ми єсьмо націоналами”, себто націоналісти? А Микола Скрипник і затверджений ним у 1929 році “харківський правопис”, чиїм завданням було максимальне виокремлення української літератури як самостійної і самодостатньої. А слобожанин Григорій Сковорода? Деякі представники сучасного інтелектуального західноєвропейського напрямку під назвою “Радикальна ортодоксна теологія” закликають до своєрідних форм номадизму і аскези, які мають визначати координати опору Імперії глобального ліберального капіталізму. Номадизм і аскеза стали для філософа Сковороди координатами опору “міру”, котрий безуспішно намагався його піймати у свої тенета. “Мір”, як тоді, так і тепер має конкретні обриси і назву – “Русскій мір”. А сучасний Харків? Це архиєписком Ігор Ісіченко – єдиний на всю Україну єпископ-інтелектуал; це швидше згаданий Ігор Боднар-Терещенко – автор сміливого дослідження “У задзеркаллі 1910-1930-их років”. У мене складається враження, що “П’ємонту” вже час змінити місце прописки. 

Існує таке явище як галицький сепаратизм. Яке Ваше ставлення до цього явища?

 

На ваше запитання відповім запитаннями. А в чому проявляється цей “сепаратизм”? Чи може депутати міських й обласних рад в Галичині пильнують, аби ніхто, окрім галичан, не отримав землю під приватне підприємство, власний бізнес так, як це роблять в Одесі, Харкові, Донецьку? Чи знаєте Ви скільки підприємств у Львові перебуває в російській власності? Чи чули Ви про існування “галицького лобі” у Верховній Раді, чи інших державних структурах? А може цей “сепаратизм” відчутний бодай на культурному рівні? Чи може галичани у спілкуванні з громадянами України за жодних умов не переходять на російську мову? Прислухайтесь, як говорить львівська студентська дітвора. Їхня мова складається з того самого набору трьох примітивних слів “тіпа-карочє-прікольно”, як і в Одесі, Донецьку чи Харкові. Не кажучи вже про фактичний перехід на російську мову, що відбувся на фонетичному рівні, маю на увазі “чьо-кання”, “щьо-кання”, “дзі-кання”. Навіть київський журналіст Сергій Рахманін, котрий у побуті спілкується російською, знає, що в українській “ч” і “щ” вимовляються твердо і намагається за цим усіляко слідкувати, хоч це йому коштує певних зусиль. На противагу, викладачі львівського університету не конче переймаються цією проблемою. А що вимагати від студентів? Мовознавець Ірина Фаріон запровадила для депутатів львівської облради години правильного мовлення, на жаль, вони й досі не відрізняють “банкет” від “бенкету”. Чи може у барах, кав’ярнях Львова, Тернополя, Івано-Франківська звучить не російська попса, в “маршрутках” не той самий “кримінальний шансон”, що і в Одесі? Нещодавно був свідком, як гість із східних теренів України вголос розмірковував у львівському автобусі: “Мені казали, що у Львові всі кажуть “пан” та “пані”, а я все чую “мущіна” та “жіночько”. Насправді, я був би безмежно щасливий, якби галичани хоча б трішки були сепаратистами, можливо Львів тоді б не віддали на поталу футбольним варварам, як це зробили на відміну від нас поляки, котрі навідріз відмовили про участь Кракова у Євро-2012, позаяк це їхня культурна столиця. А Львів “активно” готується до європейської першості, відкриваючи все нові і нові гостели (навіть не готелі!) в старовинних, ренесансних будівлях на площі Ринок. Ось вам і “сепаратизм по-галицьки”! А пускати бульбашки у якомусь затхлому “клюбі галицької інтеліґенції” можна до безмежности. Коли до Ярослава Дашкевича зателефонували представники із вищезгаданого “клюбу”, професор відповів “вибачте, я не інтелеґент” і чемно поклав слухавку. Так виглядає справжній галицький сепаратизм… 

Які, на Вашу думку, перспективи УГКЦ на теренах східної України?

 

Перспективи УГКЦ на сході України залежатимуть від того, наскільки вона буде здатною нести європейську, а не азійську форму східного християнства. Під поняттям “європейське християнство” розумію тип християнства, для якого характерна певна свобода у ставленні до обрядових практик, на відміну від російсько-азійської форми “обрядовір’я”. Тим часом, спостерігаю дуже дивну тенденцію серед греко-католицького духовенства на східноукраїнських теренах: декотрі з них намагаються у всіх аспектах уподібнитись до “російських батюшок”, називаючи це інкультурацією у “православну ідентичність”. Якщо УГКЦ не поширюватиме європейське християнство, а плекатиме форми “азійського ренесансу”, перспектив на сході України не буде жодних. 

У Ваших публікаціях часто зустрічається термін "радикальна готика". Розкажіть, будь-ласка, що під ним розумієте.

 

“Радикальна готика” це моя власна, експериментальна й “нескромна пропозиція” теології. Останнім часом ми є свідками виникнення багатьох інтелектуальних напрямків із прикметником “радикальний” у назві, як ото “радикальна герменевтика” чи вже згадана мною “радикальна ортодоксія”. Всі вони свідчать про необхідність радикального повороту, радикальних змін перед загрозою цивілізаційного самогубства, до яких нас штовхає постмодерний нігілізм та ліберальний капіталізм. У моєму випадку прикметник “радикальний” означає стан неспокою, нетерплячості, у ситуації безнадії постгеноцидного українського суспільства. Простіше кажучи, я просто змучився чекати на якісь зрушення на рівні богословської думки в УГКЦ і заходився самотужки створювати напрямок маргінальної, неакадемічної теології, бо інакше не можу жити, бо теологія для мене – це щоденна боротьба за життя. Так, починаючи з 2010 на порталі “Релігія в Україні” повстала низка текстів, в котрих я нашкіцував окремі аспекти “Радикальної готики”.

Тим часом, після 20-ти років екс-глава УГКЦ Любомир Гузар нарешті знайшов у собі сміливість визнати, що богослов’я в УГКЦ стоїть на дуже слабкому рівні, до речі, цю тему я розпочав кількома роками швидше на порталі РІСУ, яке викликало шалене обурення у “визначних” богословів з УКУ. Відбулась низка дискусій, не давши жодних результатів, а основний висновок зводився до банальної схеми: “Теології немає, бо немає грошей. Дайте гроші – появиться теологія”. Звісно, гроші завше потрібні, теолог – не ангел, але у випадку УГКЦ про необхідність фінансування богословських проектів говорили якраз ті, котрі впродовж 20 років сиділи на грантах і не спромоглися запропонувати жодної оригінальної ідеї, окрім безмежно нудних дискусій на тему “відродження східньої ідентичности УГКЦ”.

Нещодавно у статті харківського філософа Олександра Філоненка (і знову Харків!) прочитав, що стан порожнечі характерний не лише для українського богослов’я й філософії, це глобальний стан світової гуманітаристики, котра після постмодерної деконструкції нівелювала традиційні вартості не створивши нових. Багато інтелектуалів змушені формувати інтелектуальне середовище самі для себе, звітуючи перед власним сумлінням, а не якоюсь конкретною академічною інституцією, що означає серйозну кризу “академізму” та “академічного середовища” назагал.

У моєму випадку “Радикальна готика” означає повернення до естетики і природної духовної чуттєвості, котрі сформували середньовічний готичний стиль архітектури. Творчість поетів, письменників й історіософів, які згуртувались довкола донцівського “Літературно-наукового вісника”, а передовсім Євген Маланюк є для мене головними натхненниками. Отож “Радикальна готика” стала метафорою християнського визволення із пут нігілізму та постгеноцидної безнадії. Прикметник “радикальна” - означає дистанціювання, ба навіть протистояння відомій нігілістичній субкультурі “готів”, що черпає натхнення із чорного магізму середньовіччя. Рівно ж “Радикальна готика” чудово вписується у презентовану Філоненком на основі праці сучасного німецького мислителя Ґумбрехта середньовічну теоцентричну “культуру присутності”, що приходить на зміну ренесансній антропоцентричній “культурі значення”. Готика, – слідуючи за головною ідеєю Ґубрехта “продукування присутності”, – це простір, котрий “вилонює” Божу присутність, а разом з тим онтологічне бажання “бути”, напротивагу гносеологічному “знати”. На загал, в “Радикальній готиці” інтегруються різноманітні ідеї, на перший погляд котрі виглядають абсолютно непоєднальними, як ото апокаліптичні інтуїції Бодріяра і Ліотара, критика ліберального капіталізму Славоя Жіжека, філософія кіберпростору Маклюена, апофеоз безґрунтя Шестова, філософія культу Флоренського, цинізм Розанова, апофатична естетика Діонізія Ареопагіта, апокаліптична апокрифіка Олени Сирцової, біблійна апокрифіка Івана Франка, контекстуальна екзегеза “Теології визволення”, постколоніальна критика Едварда Саїда та Еви Томпсон. Від Михайла Епштейна запозичаю нову термінологію, інколи змушений її творити самостійно або доводити до абсурду вже відомі поняття. Так існуючу тепер епоху називаю Кіберсередньовіччям, а одвічному цивілізаційному протистоянню Окциденту і Орієнту надаю іншу перспективу: онтологізм “Радикальної готики” протистоїть нігілізму кібернетичного капіталізму “гіпервізантійської реальності”, презентованої позбавленим глибини й таємниці позасценічного плоским екраном-іконостасом монітора. В геополітичному сенсі “Радикальна готика” має покінчити з фатальною концепцією України – “моста між Сходом і Заходом” і повернутися цивілізаційного шляху “із Варягів у Греки”, названого Маланюком “готичним”. Декотрі мої опоненти поспішили охарактеризувати “Радикальну готику” як утопію. Що ж, як сказав Бердяєв, “проблема утопій полягає в тому, що вони збуваються”. 

Папа Урбан 8-мий сподівався через українців навернути до Вселенської єдності увесь Схід. То яке місце займає УГКЦ в сучасному екуменічному русі?

 

Те, що мав на увазі папа та сучасний екуменічний рух – різні речі. Екуменізм – це християнський діалог, котрий має відбуватися так, аби ні в кого не склалось враження, що хтось когось має намір навертати, навіть якщо мова і про “вселенську єдність”. Папа Урбан мав на увазі саме “навернення”, виходячи із тодішніх переконань, що за межами Католицької (Вселенської) Церкви немає спасіння. Тепер ставлення до поняття “християнської єдності” змінилось, воно не зациклене на “ексклюзивному праві на спасіння”, а підходить до цієї проблеми з почуттям більшого смирення: справа єдності християн – це справа Божа, котру неможливо досягнути людськими засобами. Але християни можуть цей процес пришвидшити, провадячи діалог, узгоджуючи спільну тактику відповідно до стратегічних напрямків життя християн у сучасному глобалізованому світі. Так в ідеалі мав би виглядати екуменічний рух. На превеликий жаль, на практиці все виглядає інакше. Екуменізм часто використовують з метою реалізації імперських амбіцій. Ось наприклад, існує діалог між Католицькою і Православною церквами, в якому основними репрезентантами найчастіше виступають представники Римо-католицької та Російської православної церкви. Проблеми виникають тоді, коли греко-католикам відкритим текстом говорять: “Ви не належите ні до Римо-католицької церкви (позаяк обряд візантійський), ні до Православної (оскільки визнаєте примат папи та інші догми католицизму). Тому нарешті маєте перейти або в римо-католицизм, або приєднатись до Російської православної церкви, бо ваша невизначеність створює великі перешкоди на шляху католицько-православного екуменічного діалогу”. Насправді, в таких тезах екуменізмом і не пахне. Це спілкування ультиматумами, заснованими на глобальній імперській матриці, що спирається на бінарну капіталістичну таксономію: “on/of”; “включно/виключно”; “зовнішні/внутрішні”; “канонічні/неканонічні” тощо. В такому лейбніціансько-дуалістичному світі замкнутих монад не залишається простору для імпровізації, себто для дії Св. Духа.

Натомість УГКЦ запропонувала концепцію “Київської церкви”, в основу якої замість юридичного принципу канонічної приналежності, покладено сакраментальний принцип Володимирового хрещення, з якого вийшли всі основні натепер існуючі в Україні церкви візантійського обряду: УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ і т.д. Тобто, всі ці церкви і надалі залишаються канонічно підпорядковані своїм юридичним центрам, але всі разом перебувають у Євхаристійному сопричасті. Ця пропозиція є цілком реальною для втілення і може лягти в основу теології УГКЦ як “теології київського сопричастя”. Зрозуміло, що все це вимагає активної богословської праці, з якою на сьогодні в УГКЦ, як було сказано швидше, справи кепські. Очевидним залишається одне: без власної теології УГКЦ ніколи не матиме належного місця в екуменічному русі.