|
Суперечливість сприйняття цієї
постаті пояснюється поруйнованістю національної свідомості і психології
українства. Українство настільки "унормувалося" в тому, що його чільні
представники мають виражати якусь "поступово-випрошувальну" позицію та
ідею, бути "рядовими працівниками" на ниві тяжких зусиль щоденності, що
сприйняти особистість, яка із запалом відкидала будь-яку політичну
нерішучість і дрібничковість, пропагувала безнастанну національну
войовничість й експансивність, не могло і не може. Та найважливіше, що
Д. Донцов виразив своєю різноспрямованою діяльністю порив до
радикальності, величності і героїчності змагань, а українство звикло йти
дорогою "середньою", яку ще Т. Шевченко називав гнилою і
безперспективною. Етнос, який заснув на якомусь історичному етапі, не
міг навіть в умовах відносної свободи повірити в те, що він має крила.
Найбільшим гальмом і перешкодою для
повноцінного самоствердження української нації була і є, за визначенням
самого Д. Донцова, ментальність "провансальства". Тобто фатальна
переконаність в тому, що історично "ми самі не зможемо", що "наша
культура розвинеться повнокровно лише у взаємодії з чиєюсь культурою
вищою", що "ми повинні задовільнитися малим – етнографією і соціальною
стабільністю". Ці моральні та ідейні пута нависають над Україною до
сьогодні. Наше провансальство (внутрішньо-глибинне малоросійство)
спонукає до примирливості там, де треба бути принципово непоступливим,
заспокоює в тому, в чому треба бути особливо активним, відволікає від
того, що є надважливим.
У період, коли діяльність Д. Донцова
було по-особливому впливовою і кипучою (1-а половина ХХ ст.), перед
українською нацією постали три великі проблеми, які треба було
розв’язати: формування ідеології модерної нації, здобуття державної
самостійнот, створення динамічної моделі національної культури. В усіх
цих напрямках Д. Донцов здійснив вирішальні, стратегічні кроки. Він
категорично дискредитував українське малоросійство (брошура "Модерне
москвофільство", 1913) і фальшивий інтернаціоналізм соціалістичних
партій та ідеологій (стаття "Енгельс, Маркс і Лассаль про "неісторичні
нації", 1914), паралельно розвинувши концепцію української
національно-політичної самобутності (книжки "З приводу однієї єресі",
1914; "Сучасне політичне положення нації і наші завдання ", 1914;
"Мазепа і мазепинство", 1919; ціла серія статей в журналі "Шляхи"
(Львів) протягом 1913-1917рр.). він концептуально довів докончу потребу
створення самостійної української держави як вирішального фактору для
стабілізації всієї Середньо-Східної Европи у час, коли майже весь
український політикум говорив тільки про автономію, федерацію або цілком
не вірив у можливість самостійності (книжки "Сучасне політичне
положення нації і наші завдання"; "Похід Карла ХІІ на Україну", 1915;
"Історія української державної ідеї", 1917; "Міжнародне положення
України і Росія", 1918; "Українська державна думка і Европа", 1918 та
ін.). він кардинально переосмислив духовні і ментальні основи
української культури, визначивши її фатальні, стратегічно важливі вади –
роздвоєність між Сходом і Заходом та провансальську зорієнтованість на
провінційну дрібнопроблемність і етнографічно-сентиментальну
стилізованість. При цьому Д. Донцов чітко визначив українську культуру
як сутнісно середньоєвропейську, тобто ближчу в своїх глибинних
інтенціях, приміром, до польської чи румунської, аніж до російської яко
євразійської. Він вкотре довів, що для оптимального розвитку кожна
культура повинна передусім орієнтуватися на вічно героїчне і романтичне,
на переживання своїх органічних традицій і відкидання усіляких
негативних, розкладових зовнішніх впливів (статті і книжки "Російські
впливи на українську психіку", 1913; "Справа Унії" ("Шляхи", 1916);
"Культура розкладу" ("Шляхи", 1917); "Підстави нашої політики", 1921).
Ці естетико-культурологічні ідеї вельми яскраво були пізніше розвинуті
на сторінках редагованого Д. Донцовим від 1922р. "Літературно-наукового
вісника" (від 1933р. журнал називався "Вісник" і був ліквідований, як і
всі інші українські видання та інституції, у 1939р., після окупації
Західної України Совєтським Союзом).
У міжвоєнний період Д. Донцов став
ідейним лідером нового покоління. Це під його впливом морально та
психологічно сформувалися перші націоналістичні, підпільні організації –
Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка
діяла і в Західній Україні і на еміграції; Група української
націоналістичної молоді (прага, 1922), яка охоплювала переважно
емігрантську інтелігенцію; Легія українських націоналістів (Прага, ЛУН),
що об’єднувала в основному емігрантів з Наддніпрянщини; Союз
української націоналістичної молоді (СУНМ), який поширив свою діяльність
серед галицького студентства, в якому сформувалися такі визначні
особистості, як Роман Шухевич (майбутній керівник бойових підрозділів
ОУН і Головнокомандувач УПА), Дмитро Грицай (Шеф штабу УПА), Степан
Ленкавський (визначний ідеолог ОУН і теоретик націоналізму), Зенон
Коссак (організатор бойової мережі ОУН), Степан Бандера (лідер ОУН),
Степан Охримович, Іван Габрусевич, Богдан Кравців, Володимир Янів та ін.
Сам Д. Донцов у 1923-24рр. був безпосереднім натхненником Української
партії національної роботи, яка в основному розбудовувала свою мережу на
Волині і мала метою організацію антипольської революції. У 1929р.
більшість учасників цих політичних утворень злилися в єдину Організацію
українських націоналістів, для якої Д. Донцов залишався ідейним
авторитетом протягом наступних десятиліть. Роль же ОУН у боротьбі за
українську свободу була епохальною.
У сфері культури Д. Донцову теж вдалося
здійснити щось надзвичайне. Після Національної Революції 1917-20рр.
молода творча генерація шукала нових шляхів духовно-мистецького
розвитку. Ці люди були суттєво розчаровані в культурних спромогах
народництва і позитивізму, в раціоналістичних концептах соціалізму і
егоцентричних тенденціях модернізму. Потрібні були нові синтетичні ідеї,
новий настрій і естетика нової героїки. І тоді саме Д. Донцов
відгукнувся на цей духовний голод покоління. Він поєднав філософію
національного традиціоналізму (геніально відчуту Т. Шевченком) з
концепціями мистецького інтуїтивізму (Е. Гартман, В. Дільтей, А.
Берґсон, Ф. Ніцше); усвідомивши прямолінійність реалізму і деструктивну
спрямованість авангарду, він відкрив нові потоки неоромантизму, блискуче
переосмисливши творчу інтенціональність Лесі Українки (стаття "Поетка
українського Рисорджименто", 1922р. , базована на попередніх численних
студіях про Лесю Українку, яку Донцов вважав геніальним провидцем і
художньо-психологічним феноменом України ще в свої молоді роки).
Регулярно друкуючи в "Літературно-науковому віснику" гострі,
широкопроблемні статті на літературні і культурні теми, Д. Донцов
об’єднав довкола своїх нових естетичних концепцій чудову генерацію
талановитих письменників і критиків: Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, У.
Самчук, О. Ольжич, О. Теліга, О. Стефанович, О. Лятуринстька,
Н.Лівицька-Холодна, Р. Єндик, О. Бабій, Б. Кравців, Р. Кедро, Ю. Клен,
О. Грицай, Л. Луців, М. Мухин, Н. Геркен-Русова, М. Островерха, М.
Шлемкевич та ін. Невдовзі журнал ЛНВ-"Вісника" став найавторитетнішим
українським націотворчим, ідейним часописом, за моделлю якого творилися
численні нові журнали: "Студентський вісник", "Розбудова нації",
"Державна нація", "Пробоєм" (Прага), "Студентський шлях", "Смолоскипи",
"Шлях нації", "Дажбог", "Обрії", "Напередодні" (Львів), "Самостійна
думка" (Чернівці) та ін. таким чином розвинулося ціле ідейно-культурне
явище – вісниківство, яке ґрунтувалося на націоналізмі, філософії
ірраціоналізму та волюнтаризму, на ідеалістичній естетиці інтуїтивізму і
неоромантизму, вічного героїзму і парнасизму, на моральних засадах
традиціоналізму і християнізму. Саме вісниківство витворило яскраву
психологію й етику еліти серед еміграційної і західноукраїнської
інтелігенції, пробудило творчий аристократизм в нації.
На жаль, бачення цього явища сучасниками
затуманене фальсифікаціями післявоєнних вчених з діаспори. Після 1945р.
серед українських культурників за кордоном виникла потреба якось
інтегруватися в західний всуціль лібералізований світ. Тому, зрозуміло,
вони не могли пропагувати на Заході, де опинилися, ідеї вісниківського
традиціоналізму і націоналізму, що в багатьох аспектах суперечили
ліберальницьким прогресистським і космополітичним цінностям. Відтак
група науковців – (Віктор Петров (потім виявлений як радянський агент),
Юрій Шевельов-Шерех, Ігор Костецький (Мерзляков), Юрій Лавріненко та ін.
– взялися обґрунтовувати "застарілість", "неправильність",
"помилковість" вісниківства, "донцовщини". Щоб якось відірвати названих
вище визначних письменників, авторитет і талант яких заперечити було
трудновато, була придумана штучна "теорія" про якусь "Празьку школу",
тобто групу письменників, але без Донцова і ЛНВ-"Вісника". У 1990-і роки
ці цілком тенденційні, упереджені думки групи діаспорних вчених були
некритично прийняті в Україні, унаслідок чого ми отримали фальшиве,
викривлене уявлення про культуру і літературу міжвоєнної доби, водночас
роль Д. Донцова була в нечесний спосіб применшена. Сьогодні ж вартує
повернути правду не тільки у плані реабілітації постаті, а передусім з
метою правильного розуміння логіки розвитку національної історії і
культури.
* * *
Закономірно зринає питання, як же ж
пояснити феномен Д. Донцова в українській культурі і політиці ХХ ст.?
Якими є міжнародні контексти і віддзеркалення його ідеології й
естетичних концепцій? Що позитивного ми можемо взяти зі спадщини цього
невгамовного публіциста та ідеолога в сьогодення?
Дмитро Іванович Донцов народився в сім’ї
підприємця й урядовця в м. Мелітополі, де закінчив реальне училище і
сформувався в українського інтелігента. Інтернаціональна атмосфера
південноукраїнського міста, за спогадами самого Д. Донцова, з одного
боку, пробудила в ньому жвавий інтерес до інонаціональних культур, він
особливо захопився західноєвропейською літературою, що виховувала
психологію романтичного світосприйняття і бажання індивідуалістичного,
героїчного чину, а з іншого боку, в нього зміцнилося відчуття власної,
української, відрубності, гідності перед чужим московським імперським
світом, який по-особливому напирав на українському Півдні. Запальна,
динамічно-підприємлива натура молодого таврійця спричинила його
пришвидшену громадянську активність: вже у віці 20-и років Донцов,
навчаючись у петербурзькому університеті, він був активним учасником
політичних виступів тамтешньої української громади. Невдовзі став членом
тоді найрадикальнішої за діями Української соціал-демократичної партії.
Познайомився з Симон Петлюрою і їхня дружба переросла в ідейну
взаємопідтримку серед моря українського малоросійства і політичної
короткозорості. У редагованій С. Петлюрою соціал-демократичній газеті
"слово" побачили світ його перші статті. Публіцистичний талант Д.
Донцова швидко відзначили і він став одним з редакторів петербурзької
газети "наша дума" – своєрідного органу української фракції в Другій
Державній Думі Російської імперії.
За участь у підпільному революційному
русі Д. Донцова двічі арештовують у Києві протягом 1905-1907рр.
Випущений на поруки, він виїжджає за кордон до Львова у квітні 1908р.
Цей переїзд мав доленосне значення: молодий проникливий і радикальний
політик отримав змогу не тільки ширше відчути український світ і
пульсування його культури (в Галичині, як відомо, тоді українське життя
вирувало повнокровно і наступально), а й познайомився з колом цілком
відмінних ідей та настроїв. Тодішня Росія на рівні інтелігенції і
мешканців великих міст була переповнена соціалістичними ідеями і
почуваннями. У цьому полягала її кардинальна відмінність від решти країн
Європи: соціалізм наче перетворився в нову мораль, вірування для цілого
покоління. Поза соціалістичним рухом майже не було дієвих сил
демократичного ґатунку, всі інші зосереджувалися довкола непопулярної і
закостенілої монархічної ідеї. Тому соціалісти різних течій так
переконливо перемогли в подіях і на справді демократичних виборах 1917р.
Тобто, відстоюючи демократичні зміни, вимога яких була очевидною, ти
просто не міг не бути в соціалістичному русі. Цим і пояснюється те, що
багато людей із націоналістичним світоглядом опинилися в соціалістичних
партіях, зокрема й Д. Донцов. Натомість в Галичині, де сформувалася
типово середньоєвропейська ідейно-суспільна ситуація, соціалізм не
переростав у квазірелігію, там цілком не було
большевицько-анархістського фанатичного деструктивізму, а, навпаки,
соціалістичні ідеї мали більше аграрний характер (не тільки
пролетарський), були спрямовані на поступові реформи, а не на революцію,
і поряд існували розвинуті національно-демократична, консервативна,
ліберальна ідеології.
Усе це й вплинуло на Д. Донцова: його
національний світогляд знайшов широку платформу опертя, його
традиціоналізм отримав нові ідейно-теоретичні стимули, його
підприємливість – широке поле діяльності. Особливо змінила Д. Донцова
зустріч у польському гірському курорті Закопане із відомим українським
консерватором та істориком В’ячеславом Липинським у 1909р. Про це
свідчать не тільки ідейні перегуки, а й символічний новий журналістський
псевдонім – "Закопанець".
Протягом 1910-1914рр. Д. Донцов щораз
посилює свій правий "ухил": його публікації стають гострішими і
масштабнішими за узагальненнями, він критикує соціалізм з різних боків,
його захоплює струмінь визвольного націоналізму. Приблизно від 1911р.
він вже був самостійником, тобто чітко уявляв і працював на відбудову
української державності. У 1913р., на ІІ Студентському з’їзді у Львові
Д. Донцова сприймають як найрадикальнішого ідейного лідера молодого
покоління (про це є свідчення Є. Коновальця, який був учасником з’їзду і
сприйняв виступ Д. Донцова як заповіт). У 1914р. він разом з групою
емігрантів-наддніпрянців створює у відні самостійницьку організацію Союз
визволення україни і стає її керівником.
У 1914-1917рр., мабуть, ніхто стільки не
зробив для пропаганди української суверенності в світі, як Дмитро
Донцов. Він друкувався в десятках німецьких, австрійських, швейцарських,
польських часописах, а окремі статті у перекладах розходилися по інших
виданнях Європи, і все це мало гостро актуальний, кардинальний у
висновках, яскравий у стилістиці зміст і характер/
Національна Революція 1917р. застала Д.
Донцова за кордоном. Він довго не міг приїхати до Києва через умови
воєнного контролю на кордонах. На початку 1918р. застав вже тільки хаос і
безлад української визвольної політики. Він не мав ілюзій щодо
конструктивності соціалістичних провідників (М. Грушевський, В.
Винниченко, С. Єфремов та ін.), тому відразу приєднався до невеликої
консервативної партії українських хліборобів-демократів (лідери – С.
Шемет, В. Липинський). Багато критикував українських політиків першої
ланки за відсутність державницького мислення, сліпий пацифізм, тупий
інтернаціоналізм перед загрозою реваншу Російської імперії. За це був
визначений як головний ворог соціалістичного табору. У травні 1918р. Д.
Донцов підтримав переворот гетьмана П. Скоропадського як вдалу реакцію
на соціалістичну анархію і можливий варіант українського бонапартизму. У
листопаді 1918р., після проголошення гетьманом союзу з монархічною
Росією, він цілковито розчарувався у його політиці і невдовзі знову
виїхав за кордон, уникаючи розправи з боку соціалістів, які повернулися
до влади у вигляді Директорії.
Цей короткий біографічний огляд дає
картину подій, як прийшов Дмитро Донцов до переконаності в потребі
нового, вольового, містико-емоційного націоналізму як програми і
світовідчуття українства. Його висновки у найзагальніших рисах були
наступні. Український народ, історично позбавлений своєї шляхти,
провідної верстви, яка відіграла визначальну роль у визволенні,
наприклад, угорської чи польської націй, може здобути історичну
перспективу тільки у разі віднайдення її замінника. Замінити провідну
верству (еліту) в бездержавній нації може тільки ідейно-політичний
орден. Не партії, які слабнуть у доктринерстві і безнастанному
партикуляризмі, а об’єднана на засадах нової моралі, жертовного
героїзму, пройнята романтичною почуттєвістю та
ірраціоналістсько-волюнтаристським світоглядом, організація-орден з
полівекторною програмою дій. Цей орден повинен розростатися не
кількісно, а на основі якісного добору членства за принципом діяльної
ефективності. Його філософія ніколи не повинна опускатися до рівня
соціальної прагматики, а завжди має променіти безмежним ідеалізмом,
тобто переконаністю в незнищенності релігійних (християнських)
постулатів буття, вічної переваги Серця над Розумом, Духу над Матерією, в
неуникненності героїки і шляхетності як вирішальних факторів зростання
людини і нації. Його дії і програма ніколи не можуть перетинатися зі
світоглядом і тенденціями якогось пристосуванства, малоросійського
холуйства чи соціального рабства. Його настроєність і стратегія назавжди
мають перекреслити традиційну українську примирливість і поступливість,
сліпе занурювання у дріб’язки і втікання від історичного вибору, а тому
він постійно повинен плекати в народі мілітарно-експансивну свідомість,
будити почуття величі і змагання.
У сфері культури теж повинна відбутися
кардинальна зміна. Нація має розпрощатися з ментальністю провінції,
позбутися комплексу другосортності, повинна зрозуміти, що її дух
розвивається не під впливом безнастанного реалістичного описування
народних бід (теорія естетичного позитивізму-реалізму) і виспівування
своєї туги з приводу постійних лих (настрій українського буттєвого
сентименталізму), не під впливом хворобливого егоцентризму і захоплення
формальними прийомами та ускладненнями у мистецтві (теорія модернізму), а
внаслідок великих переживань і проникнення у трагіку буття з відчуттям
доленосного оптимістичного пориву до Високого і з іменем Вічного
(концепція неоромантизму). Така духовна переорієнтація народу спричинить
переміну його вітальних основ: замість "лакеїв" і "капусти головатої"
(Т. Шевченко), "оспалого" "народу-паралітика" (І. Франко) зможе
сформуватися нація динамічна і вольова, багата своїми художньо-творчими
візіями і устремліннями. Власне, таке відчуття творчого пориву дала
письменницька генерація, сформована Д. Донцовим, – вісниківці. Їхня
спадщина дає можливість відчути, що таке ощадне і сильне слово (Є.
Маланюк, О. Ольжич), як може впливати на читача динаміка форми твору (Ю.
Клен, Ю. Липа, О. Стефанович), про що промовляє національна
непоступливість і енергетика (У. Самчук – романи "Гори говорять" і
"Кулак", новели збірок "Месники" і "Віднайдений рай"), що таке
національний ерос (лірика О. Теліги і Н. Лівицької-Холодної), що
відкриває національна душа (поезія О. Лятуринської і О. Стефановича), як
кується національний характер (новели Л. Мосендза і Ю. Липи, роман Л.
Мосендза "Останній пророк"), як двигтить національна мрія і віра (Є.
Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа).
Часто Д. Донцова і його послідовників
критикували і критикують за однобічність національної ідеології, за
незрозуміння модерних естетичних теорій, за вольове нав'язування своєї
доктрини іншим і т. ін. Зазначимо, що такі закиди робилися з ліберальних
світоглядних позицій людьми, які сутнісно не могли сприйняти філософії
традиціоналізму-націоналізму. Коли ж зіставимо концептуалістику праць Д.
Донцова із подібними ідейно-культурологічними теоріями в Європі 2-ї
пол. ХІХ – 1-ї пол. ХХст., то виявимо, що він залишився на висоті у
своїх синтетичних висновках і проникливих оцінках, на рівні таких
мислителів-пророків, як В. Дільтей і М. Шелер, В. Зомбарт і Ґ. Зіммель,
В. Парето і Ґ. Моска, Ґ. Лебон і Ш. Морра, О. Шпенґлер і Х.
Ортега-і-Ґассет, С. Бжозовський і М. Здзєховський, тільки з тією
поправкою, що здійснив він свої концептуальні теоретизування в
українському контексті, зумів забарвити загальноєвропейську ідеологію
українським змістом. Його кращі книжки – "Підстави нашої політики"
(1921), "Націоналізм" (1926), "Наша доба і література" (1936), "Де
шукати наших історичних традицій?" (1938), "Маса і провід – кількість чи
якість?" (1939), "Дух нашої давнини" (1944), "Туга за героїчним"
(1953), "Поетка вогняних меж: Олена Теліга" (1956), "Росія чи Европа?"
(1955), "Від містики до політики" (1957), "Незримі скрижалі кобзаря"
(1961), “Клич доби” (1968) – дають можливість відчути, що таке
креативний стиль мислителя і пропагатора ідеї, що таке світоглядно
цілісний погляд на історію і культуру, що таке експресивність
публіцистичної мови і пульсування живої думки. У цих творах вражає не
тільки широта ерудиції автора, а передусім сама глибина постанови
проблем, проблем, наближених своїм звучанням до Вічності.
У нас чомусь прийнято звинувачувати Д.
Донцова за "ненауковість" його тез, за "нетолерантність", за "симпатії"
до право-тоталітарних ідей і рухів його часу. Праці Д. Донцова справді
не наукові, бо в точному розумінні він науковцем не був і не прагнув ним
бути. Він був великим Публіцистом і Есеїстом в нашій культурі, а ці
форми інтерпретації дійсності, як відомо, дещо відрізняються від завдань
науки. Тож звинувачення абсурдне. Він хотів гострим словом розбудити
оспалу націю і дати їй яскраві візії для ідейно-політичних і культурних
змагань – і цю свою місію виконав. Нетолерантним був лише до тих, хто
або руйнував націю зсередини, або вів гармонійну, але приховану,
взаємодію з її ворогами, або відволікав її від насущних, актуальних
завдань фальшивими теоріями про "гуманність", "естетизм",
"космополітизм" і т. ін. Час Д. Донцова був жорстокий, українська нація
постійно стояла перед вибором – "бути чи не бути", тоталітарні,
агресивні рухи та ідеології від комунізму до нацизму тоді фактично
домінували в Європі, тож чи можна було в таких умовах проповідувати
ягнячу поблажливість, потульність і нерішучість в діях? – Питання
риторичне.
В особі і творчості Дмитра Донцова є
справді щось неукраїнське, але не в тому сенсі, як його вороги визначили
це як "диверсійність москаля" (хоч москалем він і не був). А в тому
сенсі, що і підкреслена принциповість його натури, і фантастично жвавий
публіцистичний, "писарський" талант (чого в Україні, окрім І. Франка,
завжди бракувало), і ідейна націленість на максималізм та "глобалізм"
мислення різко контрастують з традиціями національної культуротворчості.
Він вніс в українську занадто інертну за ментальністю культуру і
громадянське життя справжній південний, італійський темперамент
(італійські корені у його предків таки були), з його категоричністю
суджень, захопливістю почуттів, іскрометністю образів і реакцій. Тому
спадщина Д. Донцова завжди залишатиметься своєрідним "метеоритом" у
просторі нації, яка до Півдня вітально схильна, але чомусь залишилась в
Історії “по-середньому” в'язкою і нерішучою.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар