Лімінальність як феномен греко-католицизму
Унікальність українського греко-католицизму полягає в тому, що він на церковному рівні сприймається маргінальним у відношенні одразу до двох центрів імперської могутності: Риму і Москви. Для представників Римо-католицької церкви, греко-католики є «неповноцінними католиками»; для представників православія, уніяти – «неповноцінні православні». «Потеряли Православие, не стали католиками», так прокоментував «трагедію уніятства» американський православний богослов Александр Шмеман (Дневники, 1973-1983).
Український греко-католицизм – це Церква аутсайдерів католицизму і православія одночасно. За умови стабільності релігійних центрів, до церкви-аутсайдера ставляться як до невдахи: на неї не зважають, сприймають як ракову пухлину на тілі міжцерковного екуменічного діалогу, котру необхідно видалити. «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв в 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що залишились у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми перекладали Папі Павлу VI, не брано до уваги.
Тому й сьогодні, коли стало відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповітую тобі, моє Духовне стадо: «Браття, як діти світла ходіть... І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити...(Еф 5, 8-11)», писатиме у «Завіщанні» патріярх Йосип (Сліпий).
Всілякі зусилля Української греко-католицької церкви піти традиційним шляхом та виробити еклезіальну модель, яка б їй забезпечувала пов’язаність одночасно з кількома традиціями (наприклад: ідея Київської Церкви та потрійного сопричастя церков України 1), залишаються безуспішними. На міжцерковному рівні надалі ніхто не рахується з тим, що УГКЦ є найбільшою з-поміж Східних католицьких церков.
Лімінальність, як «перехід від одного стану системи в інший, що частково передбачає стадію деструктивності, втрату визначеності» – це постійний стан українського греко-католицизму. З точки зору осмислення та смислотворення він вважається найбільш складним для еклезіологічно-теологічної рефлексії. Адже неуспішність, незакоріненість, невписаність у жодну із «великих церковно-ієрархічних систем» при одночасній неможливості греко-католицизму повноцінно зреалізуватися, виштовхує його на переферію.
Виявляється, з точки зору «лімінального дискурсу» це вже й не так погано. Греко-католицизм, як дисидент, як своєрідний alter ego могутніх релігійно-церковних центрів нагромаджує критичну масу переосмислення, орієнтовану не у зовнішній простір соціальної експансії, а у внутрішній духовий простір особистості, екзистенційний простір буття як такого. Це надає йому великі можливості для свободи дії у порівнянні з тими, хто «вписаний», повноцінно «реалізований» у церковних імперсько-ієрархічних системах.
Неможливість зреалізувати себе hic et nunc (тут і тепер) формує своєрідну стилістику протесту, заперечення: якщо греко-католики не вкладаються в рамки жодної з традиційних церковно-ієрархічних матриць, і їм постійно вказують на місце у передпокої, то необхідно створити власне середовище, де вони зможуть себе комфортно почувати та повноцінно зреалізуватися. Ситуація нечіткості й невизначеності стимулює пошук нового фундаменту. Мова йде не про творення сектантських угрупувань на кшталт «секти Догнала» (www.community.org.ua) та секти «Вірний останок» (www.faithful-remnant.org.ua), мова йде про створення умов для нових, вільних та спонтанних форм релігійно-філософського дискурсу, що набуває характеристик субкультури в рамцях традиційного українського греко-католицизму без претензій на визнання з боку офіційних ієрархічних структур.
Чи бути українській «теології визволення»?
«Теологія визволення» (далі «ТВ») переважно асоціюється з країнами Латинської Америки. Поштовхом для виникнення цього напрямку богословської думки став синод римо-католицьких єпископів Латинської Америки, що відбувся у 1968 у Меделльїні (Колумбія). Резолюція синоду в ім’я «єпископів Третього світу» розкритикувала існуючий політичний та соціяльно-економічний лад ліберального капіталізму як «соціяльний гріх», що сприяє творенню суспільних «структур гріха» - структур несправедливих, антихристиянських, що руйнують особистість, принижують гідність людини на рівні соціальному та національному. Як такий термін «теологія визволення» з’явився дещо пізніше, в опублікованій у 1972 р. одноіменній праці перуанського теолога Ґуставо Ґуттьєреза (Gustavo Gutierrez).
На відміну від теології північно-американської та західно-європейської, котра опирається на раціональні критерії думки і розвивається в академічному середовищі, «ТВ» застосовує інший методологічний підхід, прагнучи бачити богословську думку діяльною в житті конкретного суспільства, держави, народу, етносу. Для неї характерне загострене почуття справедливості та увага до людей вбогих і страждаючих. Відповідно, середовищем формування думки «ТВ» стає не університетська катедра, а конкретна релігійна громада, парафія. Представники «ТВ» скоса поглядають на колег – теологів із «розвинутих країн», що пишуть свої «грубезні трактати», сидячи у затишних кабінетах, а проблематику їм визначають грантодавці. Їхня богословська думка, вважають представники «ТВ», є абсолютно непридатною для країн Третього світу.
Найрадикальніші представники «ТВ» прагнули віднайти модель співіснування теології та ідеї революції. Вони знайшла своє формальне опертя в соціальній енцикліці папи Павла VI Populorum progressio (Розвиток народів, 1967). Проте, такий підхід може викликати профанацію богословської думки та християнства загалом, адже головна заповідь любові християнства може перерости у «головну заповідь ненависті» революціонера. З цієї причини представники «ТВ» небезпідставно зазнавали постійної критики з боку Ватикану, а особливо з боку чинного папи Бенедикта XVI.
З іншого боку, країни Третього світу, що становлять джерело поповнення дешевої робочої сили та сировини для т.зв. «найбільш індустріально розвинутих країн», завжди становитимуть потенційне тло для виникнення тих чи інших форм «Теології визволення». Священики в цих країнах завше стоятимуть перед складним екзистенційним вибором «або-або»: або бути на боці місцевих олігархів, освячувати їхні вілли, офіси, позашляховики, дякувати повсякчас за маленькі подачки на ремонт і побудову церкви, переконувати своїх вірян, що «всяка влада від Бога» та просити їх підтримати на виборах «місцевого кримінального авторитета»; або приєднатися до руху опору. В певному сенсі «калашніков» в руках священика означає його духовну поразку – втрату віри у дієвість Слова Божого. Але, що робити коли твоїх парафіян щоночі тероризують озброєні бандити, змушують до співпраці з наркомафією, погрожуючи повбивати всіх рідних у разі відмови, як це було і є в країнах Латинської Америки? Далі переконувати їх, що «всяка влада від Бога», чи розділити їхню участь?
На поставлене редактором часопису Київська Русь Дмитром Стусом запитання «Наскільки моральною з точки зору Церкви є підтримка партизанської війни взагалі?», о. Рафаїл Турконяк (відомий український богослов, лауреат Шевченківської премії за переклад «Острозької Бібілії») відповів: «Проблема є в тому, що Церква не є окремо існуючою організацією. Церква – це частина народу. Якщо народ воює, мій обов’язок з цим народом співпрацювати. І в тому – суть». «Вас цікавить, чому багато греко-католицьких священослужителів пішло в УПА? – запитує о. Рафаїл. – Дуже просто: вояки повстанської армії були їхніми парафіянами, і за них треба було дбати. За це багато священиків заплатили своїм життям». «Для мене все надзвичайно просто, – продовжує далі о. Рафаїл, – це була оборона свого народу. Коли на мою землю приходять чужі люди, які всьо забирають і ламають звичайний уклад життя, хто сміє сказати, що я не маю права на оборону? Так, я знаю, що у християнській доктрині є про те, що треба наставити ще й праву щоку. Але ніде не сказано, що треба підставити ще й третю, четверту...» (Інтерв’ю опубліковане у часописі Київська Русь, у числі під назвою «Тлуmutсh», книга 11).
Наприкінці жовтня 2009 Ірина Фаріон у львівському Палаці мистецтв виголосила доповідь «Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху», котру приурочила 100-й річниці від дня народження провідника ОУН-революційна. Опираючись на збірник праць останнього «Перспективи української революції» (Дрогобич, 1998), Фаріон запропонувала цілком несподівану світоглядну концепцію Бандери, що опирається на такі чотири основні концепти: Бог, Душа, Духовість, Ідея. Вперше про Ст. Бандеру заговорили у контексті релігійно-філософському, адже всі чотири концепти, посередньо чи безпосередньо стосуються релігійного життя. «Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх, зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання», цитує Бандеру Ірина Фаріон. Спроба в контексті «Перспектив української революції» Ст. Бандери поставити на перше місце концепт Бога нагадує латиноамериканські пошуки синергії ідеї революції та християнства.
Для релігійно-філософської інтерпретації у Ірини Фаріон були досить вагомі підстави. «Степан народився у родині греко-католицького священика Андрія Бандери і Мирослави Глодзинської – доньки священика. Батько не відділяв релігійних переконань від національних, а тому в пору Першої світової війни пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом», зазначає науковець.
Додатково підсилює запропоновану Фаріон інтерпритацію інформація про те, що Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ завершує збір документів у справі проголошення блаженним о. Андрія Бандери. Очевидно, що Церква ніколи не порушує питання про зачислення когось до лику блаженних чи святих за патріотичні, а тим паче політичні погляди. Навпаки, політичні погляди можуть лише зашкодити процесові. Під тим оглядом Постуляційний центр поставив перед собою надзвичайно складне завдання, хоч володіє достатньою кількістю матеріалу для порушення питання про беатифікацію, який збережено завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького. Він ретельно збирав всі матеріали про о. Андрія Бандеру, чию душпастирську діяльність високо цінував.
Чітка, патріотична позиція самого митрополита Андрея в часи ІІ Світової війни становить чи не головну перешкоду на шляху його беатифікації. Віряни УГКЦ очікували, що його довершить папа Іван Павло ІІ під час пастирських відвідин України у 2001 році. Однак досі лунають вигадані історії про те, що митрополит Андрей підтримував Гітлера та благословляв діяльність каральних загонів і т.д. Розвінчуванню цих стереотипів польський режисер Ґжеґож Лінковський присвятив фільм «Невигідний». Вже сама назва багато говорить про намір авторів фільму. Режисер намагається відповісти на запитання «Для кого саме митрополит Андрей невигідний?», а у розслідуванні детективної справи йому допомагає греко-католицький священик з Любліна Степан Батрух. Тож не випадково фільм починається від пояснення різниці між націоналізмом (у польському розумінні цього слова) і патріотизмом.
Позиція Шептицького інтерпретується як незгода з приниженням українців, як протест проти нехтування їхньою гідністю. «Чи у випадку інших націй це називалося б націоналізмом? Звичайно ні. Чому ж тоді так є у випадку українців?», запитує журналістка з Варшави Анна Коженьовська-Бігун.
В багатьох аспектах сьогоднішня Україна нагадує країни Латинської Америки. Після тривалих експериментів над українським суспільством політичні сили втратили довір’я, що створило великі проблеми виборчому процесі президента і надає можливість несподіваної переорієнтації політичної структури України від ліберально-демократичної в напрямку право-радикальної. Не диво, що виникають пошуки моделі синергії між «перспективою української революції» та релігійно-філософським її тлумаченням, спроби творення чогось на кшталт «теології визволення по-українськи».
«Rадикальна Gотика» або sursum corda underground
Термін «ґотика» передовсім означає стиль в архітектурі і мистецтві середньовіччя. В сучасному розумінні «ґотика» більш відома яко молодіжний субкультурний напрямок в рок-музиці та літературний жанр, для котрого характерна похмура, інфернальна естетика, інспірована химерами ґотичних храмів, відьомськими шабашами середньовіччя, вампірами та иншими потворними створіннями і духами в стилі Гоголівського Вія.
«Радикальна ґотика» (скорочено «RG») є цілком новий напрям, нова субкультура – своєрідний God’s underground в середовищі українського греко-католицизму, що не має нічого спільного з молодіжною субкультурою «ґотів» та літературним жанром. Саме з метою відмежування, для означення цілковитої нетотожності із згаданими напрямками додається прикметник «радикальна», що означає: радикальне спрямування в бік консервативних християнських традицій; повернення в сучасне секулярне суспільство середньовічного релігійно-філософського світосприйняття, котре, власне кажучи, й було справжнім натхненником для ґотичного стилю в архітектурі і мистецтві Західної Европи.
Головна специфіка «RG» полягає в тому, що вона вибудовує світогляд на творах українських літераторів й публіцистів, котрі гуртувались довкола редаґованого Дмитром Донцовим «Літературно-наукового вісника» (1922-1932) та «Вісника» (1933-1939). Мова йде про відомих українських письменників та громадських діячів міжвоєнного періоду Олену Телігу, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Євгена Маланюка (на фото) Юрія Липу та Юрія Клена (Освальда Бурґгарда) та ін. 2 Трійця останніх враз із Д. Донцовим, як творці історіософських та культуролоґічних концепцій, забезпечили релігійно-філософські основи для сучасної «RG».
Живучи в екзистенційному напруженні «лімінального дискурсу» міжвоєнного періоду, вони мали загострене відчуття присутності зла не як абстрактно-філософського «браку добра», а зла конкретного, воплоченого у реальних історичних подіях та географічних координатах, зла як «нечистої сили». «Ми знаємо, що Бог «дав невидимий меч своєму сину, Ісусу з Назарету. І поклав з того часу Ісус мечем границі між богами», і зчинив «великий розбрат між богами і між людьми, надвоє розділивши царство Духа, на чисту і нечисту половину усе життя людське перерубавши. Порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краю тій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від богів на люди» – навчала нас ще Л. Українка в словах, що так нагадують 12-ту главу Апокаліпсиса. А хто їх розуміє, ті слова, той збагне, що боротьба між Чистим і Нечистим почалася в царстві духа. Йде вона не за границі і системи, а між старою християнською цивілізацією Заходу і силами диявола, що на неї готують останній наступ. Не за території і програми, а за душу людини, створеної по образу подобі Божій», писатиме Д. Донцов в праці із символічною назвою За яку революцію (1957).
Для Евгена Маланюка існування нечистих сил, Сатани та Мефісто, з яких кпинив «вік освіти і демократії», називаючи їх вигадками «народної темноти» чи Гете, у прогресивнім (поступовім) і «світлім» ХХ ст. стає «найбільш дійсною дійсністю» (Нотатники, 1936-1968). «Це не оперовий Мефісто, чи Князь Тьми (адже ж він «Lucifer»), – зазначає Маланюк, – це малпа, це – актор, це – «ерзац». Говорячи термінологією постмодерну – це «симулякр» (simulacrum), що буквально означає: «образ», «подібність», «туманне уявлення», «схожість», «вдавання», «симуляція». Жиль Дельоз (Gilles Deleuze) у контексті платонічної філософії вказує на відмінність, яка існує між двома видами (eidolon): істинними «копіями» (eikones), що узаконені їхньою внутрішньою подібністю до Ідеї; та фальшивими «симулякрами» (phantasmata), які ухиляються від порядку, запровадженого Ідеями, «проте досягають тих самих результатів через хитрість або шахрайство». Отже, «симулякр» – це не проста протилежність «ікони», а щось «більш досконале та запаморочливе», «досконалий двійник», «ангел світла» («Lucifer»). Його обман такий досконалий, що неможливо визначити «самозванця» (софіста, сатану, Люцифера), відокремивши його від «реальности» (Сократа, Бога, Христа). «Найзгубніше в S. 3, в Антихристі – те, що він удає Христа, що він є Лже-Христос»; тому «графоманові – Бог простить, імітаторові – ніколи», вважає Маланюк.
На запитання «Де ж вихід?» Маланюк відповідає коротко «Ґотика». Звідси виникає основна проблема України, проблема релігійна: «жертва – від землі до неба – ґотика, перетята Візантією і Монголами». Саме тут Маланюк вбачає «величну задачу греко-католицизму», котрий, на його думку, має знову навчити українців «рости д’горі».
Маланюк був добре обізнаний із проблемами, що їх переживала УГКЦ у міжвоєнному періоді, в тому числі йому було добре відомо про суперечки між двома таборами т. зв. «восточників» і «латинників». Перші гуртувалися довкола митрополита Андрея Шептицького і вбачали майбутнє греко-католицизму у цілковитому очищенню обряду від латинських запозичень. Другі були на боці єпископа Станіславського Григорія Хомишина (у 2001 році папа Іван-Павло ІІ проголосив його блаженним) і виступали за тісніше поєднання греко-католиків із римо-католиками, в тому числі за запровадження примусового целібату для греко-католицького духовенства. Маланюк не готовий стати на бік жодного з них, і вдаючись до готичних символів-метафор, пропонує ширше бачення проблеми: «Хто знає, як переоцінить історія Хомишина (поминаючи всі «але», що були зв’язані з його національною природою...). «Копула» Шептицького мала допіру увінчати стрільчастість Храму, що його мали й могли збудувати Хомишини».
Не приховує Маланюк своїх захоплень від ґотичної архітектури, в якій шукає прихистку від всюдисущого зла: «Чорні хвилі поглинають держави, країни, міста. Ще села світяться свічечкою молитви й тиші. В цім морі зла церква – єдиний корабель. Реґенсбурґзький Дом – ґотичний гімн одуховленого каменю – побідно змагається з бурунами і пливе по морю тьми: єдиний рятунок, єдиний ковчег Ноя, єдине щось живе в хиткій непевності текучого зла». Згодом, перебравшись на еміґрацію до Нью-Йорка, Маланюк продовжує свої архітектурні спостереження. Він дає не зовнішню оцінку естетичних характеристик, а розглядає церковну архітектуру точки зору внутрішнього духовного наповнення, вміння протистояти злу.
Ґотична Нью-Йоркська катедра св. Патрика «є не лише навпроти Рокфеллер-Сентер, але й проти нього. Вона протистоїть Мамоні, Матерії, проминаючим «кесарям» і всілякому лже-духові». Тим часом англіканська церква (св. Трійці) «власне не «протистоїть» (напр. славнозвісному Уол-стрітові, що є поруч), але, сказати б, «стоїть поруч», «співіснує» в системі, де Богове й Кесареве не противляться собі, а співживуть з собою традиційно й побутово». Це створює відчуття, що «між Церквою і Небом стоїть якась перешкода, якесь «средостініє», як це називає наша геніально точна церковна мова. Є якийсь елемент «побутовості», такий прикметний для православ’я і такий невластивий для католицтва». Це «тінь кесаря, що віддавна лягла і на православ’я, і на англіканство». «Думаю, що саме в цьому коріниться виразна нехіть до Риму всіх інших християнських Церков і «церков», – підсумовує Маланюк, – І в цім же полягає могутність католицького Риму, більша озброєність його проти сатани».
Примітки:
[1] Див.: «Синодальне послання з нагоди 20-ліття легалізації УГКЦ, 65-ліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) та 25-ліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого)» дане у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 8 грудня 2009 A.D.
[2] Більшість згаданих письменників зараховують до т.зв «празької школи», хоч найновіші дослідження відкидають існування останньої і пов’язують це з бажанням ліберальних кіл дистанціювати коло українських письменників від особистості Дм. Донцова. Див.: СВАРНИК, Галина, «Чи існувала «празька школа» української літератури?»: Українські проблеми, Київ, 1995, ч. 2, 87-97.
[3] Як зазначають коментатори літерою «S», згідно з середньовічною традицією, Маланюк позначав Сатану.
Одним
із геніяльних досягнень Евген Маланюка, що суттєво визначає
інтелектуальний напрямок «RG» – є створення нового, чи радше,
відродження старого-забутого образу Руси-України. Він ставить її в
центрі Європи, але не яко посередника-транзитера між Сходом і Заходом, а
на шляху з «варягів у греки», на путі, що її не бачили ні українські
митці, ні українські політики впродовж багатьох століть.
Юрій Липа, другий із числа «трійці», зробив свій внесок у «RG» дослідженнями формуванням українців як раси, де важливу ролю у расотворчому процесі відіграв архетип (первень) «ґоти». «Ґоти, що в ІІ столітті по Христі примандрували з заходу на Придніпрянщину через Волинь, а пізніше розселились по всіх українських землях, включаючи й Крим, вплинули ще більше, ніж елліни на формування раси. [...] Важливіше, що це був первень північно-західний, інший від дотеперішніх південних – трипільського, еллінського та домішок іранської і римської», писатиме Липа у праці Призначення України. Він підкреслює силу германського характеру ґотів, почуття спільноти, звідки походить їхня здібність «до військових федерацій і до творення військових союзів». «Це було геніальне доповнення до характеру трипільців, – вважає Липа, – вірність і прив’язаність до традиції одних, сполучена з уродженою військовою дисципліною і здібністю до розгалуженої організованості других. Практичність і твердість одних з духом розмаху й абстракції других». Глибинність злиття ґотської і трипільської психології Липа вважає найважливішими у расотворчих процесах України: «Ніякий первень не ввійшов і не ввійде вже так глибоко в духовність підложжя української раси, як ґотський первень».
І насамкінець, Юрій Клен (псевдонім Освальда Бурґгарта) третій з числа ідеологів «RG», як етнічний з народження німець з Волині, він тонко відчував традиційну рису ґотів, як народу, що «дуже вірно дотримується договорів». Що й відобразилась у його поезії: «Строгі закони лицарські,/ а не погані татарські,/ владу держав берегли,/ їм в підмурівок лягли,/ Слово, не зрадника-хана,/ слово, шляхетником дане,/ що не скривити в дугу, /клалося тут на вагу» («Попіл імперій»).
В оцінці сучасної культури та інформаційного суспільства «RG» є песимістично-апокаліптична. Згідно з твердженням сучасного словенського філософа-лаканівця Славоя Жіжека (Slavoj Žižek) ми живемо в часах апокаліптичних; апокаліпсис відчутний на багатьох рівнях, в першу чергу на рівні екологічному та рівні інформаційного перенасичення. Людину інформаційного суспільства переслідує відчуття щезання чогось, що колись забезпечувало її закоріненість у людській природі. Адже інформація, подана через електронні медії, передовсім інтернет, не містить ефектів тривалого і часами багатостраждального процесу, який забезпечує формування системи знань, переконань, віри. Втрачається зв’язок з життям, з реальністю, а значить не може бути мови про істину, об’єктивність. Реальність розчиняється у гіперреальності, людина замикається у світі другорядних зображень, народжується безособове тіло, котре можна швидко розібрати і зібрати у точках інформування.
Жіжек, аналізуючи сучасну цивілізацію, виокремлює три різновиди апокаліпсису: християнсько-фундаменталістичний, техно-диґітально-постгуманний і «new age». Всі три однозгідні лише в тому, що людство наближається до нульової точки, після якої мають відбутися радикальні зміни; на рівні ж онтологічному вони суттєво розходяться. «Техно-диґітальний апокаліптизм (його головний репрезентант Ray Kurzweil) розвивається в рамцях наукового натуралізму, на рівні еволюції людини як біологічного виду, відкриваючи горизонти можливості трансформації людей у «пост-людські створіння»; ньюейджівський апокаліптизм цим перетворенням надає спіритуалістичного значення, пояснюючи його яко перехід із одного рівня «космічної свідомості» у інший (із модерного дуалістично-механістичного світогляду до занурення в голістичну візію); насамкінець представники християнського фундаменталізму намагаються тлумачити апокаліпсис строго в рамцях біблійного Об’явлення, тобто шукають (і віднаходять) у сучасному світі знаки наближення битви між Христом і Антихристом, передбачаючи в майбутньому неминучість радикальних змін». Не випадково «Три діалоги або повість про Антихриста» (1900) російського філософа Владіміра Соловйова Маланюк вважав найбільш актуальною книгою сучасності.
Запропонована Жіжеком апокаліптична тріада (християнсько-фундаменталістичний, техно-дигітально-постгуманний і «new age») відповідає філологічній трансформації в інформаційному суспільстві латинського кореня «vit-» (vita, життя), що поступово переходить у «vitr-» (in vitro, в пробірці, у штучному середовищі), а відтак у «virt-» (virtual, віртуальний, уявний, симульований). Ці, в свою чергу, відповідають трьом порядкам симулякрів Жана Бодріяра: 1) симулякри природні, натуралістичні, спрямовані на відтворення чи ідеальне запровадження природи за образом Бога; 2) симулякри виробничі, спрямовані на підвищення продуктивності, засновані на енергії, силі, її матеріальному втіленні в машині та всій системі виробництва; 3) симулякри симуляції, засновані на інформації, моделі, кібернетичні грі – тотальна операційність, гіперреальність, прагення до тотального контролю. Першому порядку, згідно Бодріяра, відповідає уявне утопії. Другому – наукова фантастика у буквальному значенні. Третьому... «Та чи є ще якесь уявне, котре відповідало б цьому порядку?», запитує Бодріяр. Тому «нове Середньовіччя буде нищити всіх винахідників і «відьом», як і Старе», вважає Маланюк, чия поетична інтуїція значно випереджала час.
Ситуація «нового Середньовіччя» відтворена у голлівудській трилогії братів Wachowski «Матриця», де головний герой Нео, своєрідний «месія в реверенді католицького священика», веде боротьбу за справжню реальність, за життя проти наслідків «техно-дигітально-постгуманного» апокаліпсису. Ще до «місійного покликання» на початку першої частини «Матриці» йому символічно вручають гакерську дискету, заховану у книзі Жана Бодріяра (Jean Baudrillard) «Симулякри і симуляція» в останньому розділі під назвою «Про нігілізм». «Світ і ми живими увійшли в симуляцію, у згубну, ба навіть не згубну, а індиферентну сферу відстрашування: нігілізм, і то незвичним чином, повністю реалізувався не через руйнування, а через симуляцію та відстрашування», писатиме Бодріяр в останньому розділі книги. Попри те, що християнська критика визнала трилогію «типово ньюейджівською», символічні запозичення (ім’я головної героїні «Трініті», назва корабля «Навуходоносор») все ж частково натякають християнсько-фундаменталістичний Армагеддон.
Таким чином, «RG» ставить собі за мету в релігійно-філософському дискурсі поєднати кілька аспектів: інтуїції українських літераторів та публіцистів «кола Донцова»; критику сучасної цивілізації «кінця історії»; християнський середньовічний світогляд та український цивілізаційний контекст.
«RG» перебуває в опозиції до сучасної української літератури, предовсім до сформованого Юрієм Андруховичем кола літераторів, через їхню безреферентність, відірваність від укрїнського тла. «RG» опирається на «догмат творчості», що його сформулював Юрій Клен, даючи оцінку творчості Є. Маланюка: «Коли життя нації не має змоги рости в широчінь, то треба перегрупувати національну енергію, скупчити її в царині духа і рости вгору. Усвідомивши собі це, перед кожним з нас поставлене завдання, кожен мусить усвідомити й велич своєї відповідальності. Ось чому й потрібен деякий аскетизм, невсипуща контроля над собою і невблаганний суд над усім, що нам стає перед очі, претендуючи на право бути мистецтвом під аспектом вічності».
Якраз у творчості Андруховича та його послідовників відсутнє «усвідомлення відповідальності» за написане, чи, радше, небажання нести таку відповідальність, на що звертають увагу навіть сторонні критики. Так в одному із своїх останніх есеїв (Lód i wrzątek) відомий польський фантаст Stanisław Lem опише свій досвід зустрічі із творчістю Андруховича: «Мені в руки потрапив роман Юрія Андруховича «Московіада», котрий надзвичайно мені сподобався. За радянської влади таке б не надрукували. Я одразу замовив через «Мерлін» решту, виданих польською мовою, книг Андруховича і дещо був розчарований: в наступних романах він, на жаль, відійшов у постмодернізм. Постмодернізм, як мені видається, допомагає йому не писати про те, що діється сьогодні в Україні – я, звичайно, не маю на увазі суперечки Ющенка із пані Тимошенко».
«RG» на боці тих сучасних українських письменників, що є принциповими і реально демонструють це своєю літературною продукцією. В першу чергу це поетка Ліна Костенко, письменник-перекладач Леонід Кононович, письменниця Марія Матіос, поетка Маріанна Кіяновська чия поезія має виразно релігійне забарвлення. На відміну від «ліберально-грантоносних» Андруховича, Жадана, Дереша, Забужко, за межами українського простору вони практично невідомі. Але час і якість, безсумнівно, працюють на них...
Що ж до світової культури, головним натхненником «RG» є каталонський архітектор Антоніо Ґауді (1852 – 1926), автор собору «Саґрада фамілія» в Барселоні, будівництво котрого триває й досі. В наш постмодерністичний час аскетичний, натхненний, невтомний митець для широких верств суспільства залишається втіленням творчої продуктивності. На творчий розвиток Ґауді вплинули чотири основні фактори: зацікавлення архітектурою, особливо ґотикою; каталонська історія і культура; католицьке вчення і практика; кольори і форми довкілля. Відомий майстер сюрреалізму Сальвадор Далі стверджував, що останній великий геній архітектури носив ім’я Ґауді, чиє ім’я каталонською означає «радіти». «Насолода і бажання, притаманні католицтву і медетиранській ґотиці», підкреслював Далі, були «наново віднайдені Гауді і максимально ним вдосконалені». Релігійний, середньовічний світогляд не лише надихають його творчість. Монашиий ідеал, головні принципи якого – мистецтво, життя і радість, стають особистим ідеалом Ґауді. Життя згідно з засадами Католицької церкви, що іноді вражало своїм радикалізмом, були його щоденною практикою. Це частково виясняє причини, чому в ХХІ ст. привабливість Ґауді постійно зростає. Не випадково в його рідній Каталонії створене «Товариство за беатифікацію Антоніо Ґауді». Адже неморальне, гламурне життя в мистецьких колах нікого вже не дивує, навпаки, від нього суспільство вже нудить. Тим часом радикалізм (особливо християнський) та доведена до крайньої межі аскетизму принциповість, натепер є великою рідкістю.
Перспективи апокаліпсису...
Чим довше певна система перебуває в стадії «лімінального дискурсу», тим більше вона акумулює потенціал для «революційних перетворень». Вони можуть бути творчими та деструктивними. Чи переростуть «перспективи української революції» у «непереможне», за визначенням легендарного Че, поєднання ідеї революції та християнства? В історії Церкви таке поєднання неодноразово виливалось у «міленаристичні рухи», коли з’являвся «пророк свяченого ножа» і брав на себе апокаліптичну місію «ангельських жнив» ворогів Христа, саме так, як це описав Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки». Евген Маланюк назвав це «відповіддю гайдамацької дичі на шулерство шляхти», в якій польско-українські стосунки вкотре наступили на ті самі «історичні граблі». Однак, в «плані реального, систему ніколи не перемогти: найгірша помилка всіх наших революційних стратегів полягає в тому, що вони хотіли покласти край системі в плані реального, – а це не що інше, як їхнє уявлюване, котре нав’язала їм та ж таки система, що живе й переживає себе лише тому, що змушує своїх напасників воювати у площині реального, яка одвіку є її площиною» (Ж. Бодріяр, Символічний обмін і смерть). Тому, площина імаґінативного (уявлюваного, ідейного) є площиною «Rадикальної Gотики».
Яке має право греко-католицька релігійна субкультура на «ґотику», що є одвічною спадщиною Західної Європи та сформованої Римо-католицькою церквою культури? Однак, Європейська Унія фактично заперечила роль християнства у формуванні европейської цивілізації. Не випадково цинічний постмодерніст П. Слотердайк (P. Sloterdijk) охарактеризував «європейськість» як «територію, де панує грошова одиниця EUR». На противагу йому папа Бенедикт XVI зазначає, що Європа – це не географічне поняття, європейськість – це духовна категорія, котра визначається в першу чергу християнською традицією.
Християнство відходить на марґіни європейського світу, в країни Третього світу: в Африку, Латинську Америку, Україну в тому числі. Те, від чого відмовилась Європейська Унія, асимілюватимуть маргінальні культури і реліґійні традиції. Християнство зародилось на маргінах Римської імперії і воно знову повертається у своє природне середовище, щоб відзискати потенціал творчої енергії, щоб обличчя християнства засвітилося новим світлом традиції середньовіччя, як геніальні творіння каталонського архітектора Антоніо Ґауді.
У сучасній культурі слово «апокаліпсис» сприймається, як щось вкрай негативне, пов’язане із страшними трагедіями, переломами, щось темне, наче важкі віолончельні акорди «Inquisition symphony» відомого фінського квартету «Apocalyptica». Можливо тому, що ніхто не читає останню книгу Біблії «Одкровення» (саме так перекладається українською грецьке слово «апокаліпсис»), або не встигає її прочитати до кінця. А звучать там інші настрої: «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули, і моря вже немає. І побачив я місто святе, Єрусалим новий, що сходить з неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашений для мужа свого. Почув я від престолу голос великий, що говорив: «Ото, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Одкр 21, 1-4).
Юрій Липа, другий із числа «трійці», зробив свій внесок у «RG» дослідженнями формуванням українців як раси, де важливу ролю у расотворчому процесі відіграв архетип (первень) «ґоти». «Ґоти, що в ІІ столітті по Христі примандрували з заходу на Придніпрянщину через Волинь, а пізніше розселились по всіх українських землях, включаючи й Крим, вплинули ще більше, ніж елліни на формування раси. [...] Важливіше, що це був первень північно-західний, інший від дотеперішніх південних – трипільського, еллінського та домішок іранської і римської», писатиме Липа у праці Призначення України. Він підкреслює силу германського характеру ґотів, почуття спільноти, звідки походить їхня здібність «до військових федерацій і до творення військових союзів». «Це було геніальне доповнення до характеру трипільців, – вважає Липа, – вірність і прив’язаність до традиції одних, сполучена з уродженою військовою дисципліною і здібністю до розгалуженої організованості других. Практичність і твердість одних з духом розмаху й абстракції других». Глибинність злиття ґотської і трипільської психології Липа вважає найважливішими у расотворчих процесах України: «Ніякий первень не ввійшов і не ввійде вже так глибоко в духовність підложжя української раси, як ґотський первень».
І насамкінець, Юрій Клен (псевдонім Освальда Бурґгарта) третій з числа ідеологів «RG», як етнічний з народження німець з Волині, він тонко відчував традиційну рису ґотів, як народу, що «дуже вірно дотримується договорів». Що й відобразилась у його поезії: «Строгі закони лицарські,/ а не погані татарські,/ владу держав берегли,/ їм в підмурівок лягли,/ Слово, не зрадника-хана,/ слово, шляхетником дане,/ що не скривити в дугу, /клалося тут на вагу» («Попіл імперій»).
В оцінці сучасної культури та інформаційного суспільства «RG» є песимістично-апокаліптична. Згідно з твердженням сучасного словенського філософа-лаканівця Славоя Жіжека (Slavoj Žižek) ми живемо в часах апокаліптичних; апокаліпсис відчутний на багатьох рівнях, в першу чергу на рівні екологічному та рівні інформаційного перенасичення. Людину інформаційного суспільства переслідує відчуття щезання чогось, що колись забезпечувало її закоріненість у людській природі. Адже інформація, подана через електронні медії, передовсім інтернет, не містить ефектів тривалого і часами багатостраждального процесу, який забезпечує формування системи знань, переконань, віри. Втрачається зв’язок з життям, з реальністю, а значить не може бути мови про істину, об’єктивність. Реальність розчиняється у гіперреальності, людина замикається у світі другорядних зображень, народжується безособове тіло, котре можна швидко розібрати і зібрати у точках інформування.
Жіжек, аналізуючи сучасну цивілізацію, виокремлює три різновиди апокаліпсису: християнсько-фундаменталістичний, техно-диґітально-постгуманний і «new age». Всі три однозгідні лише в тому, що людство наближається до нульової точки, після якої мають відбутися радикальні зміни; на рівні ж онтологічному вони суттєво розходяться. «Техно-диґітальний апокаліптизм (його головний репрезентант Ray Kurzweil) розвивається в рамцях наукового натуралізму, на рівні еволюції людини як біологічного виду, відкриваючи горизонти можливості трансформації людей у «пост-людські створіння»; ньюейджівський апокаліптизм цим перетворенням надає спіритуалістичного значення, пояснюючи його яко перехід із одного рівня «космічної свідомості» у інший (із модерного дуалістично-механістичного світогляду до занурення в голістичну візію); насамкінець представники християнського фундаменталізму намагаються тлумачити апокаліпсис строго в рамцях біблійного Об’явлення, тобто шукають (і віднаходять) у сучасному світі знаки наближення битви між Христом і Антихристом, передбачаючи в майбутньому неминучість радикальних змін». Не випадково «Три діалоги або повість про Антихриста» (1900) російського філософа Владіміра Соловйова Маланюк вважав найбільш актуальною книгою сучасності.
Запропонована Жіжеком апокаліптична тріада (християнсько-фундаменталістичний, техно-дигітально-постгуманний і «new age») відповідає філологічній трансформації в інформаційному суспільстві латинського кореня «vit-» (vita, життя), що поступово переходить у «vitr-» (in vitro, в пробірці, у штучному середовищі), а відтак у «virt-» (virtual, віртуальний, уявний, симульований). Ці, в свою чергу, відповідають трьом порядкам симулякрів Жана Бодріяра: 1) симулякри природні, натуралістичні, спрямовані на відтворення чи ідеальне запровадження природи за образом Бога; 2) симулякри виробничі, спрямовані на підвищення продуктивності, засновані на енергії, силі, її матеріальному втіленні в машині та всій системі виробництва; 3) симулякри симуляції, засновані на інформації, моделі, кібернетичні грі – тотальна операційність, гіперреальність, прагення до тотального контролю. Першому порядку, згідно Бодріяра, відповідає уявне утопії. Другому – наукова фантастика у буквальному значенні. Третьому... «Та чи є ще якесь уявне, котре відповідало б цьому порядку?», запитує Бодріяр. Тому «нове Середньовіччя буде нищити всіх винахідників і «відьом», як і Старе», вважає Маланюк, чия поетична інтуїція значно випереджала час.
Ситуація «нового Середньовіччя» відтворена у голлівудській трилогії братів Wachowski «Матриця», де головний герой Нео, своєрідний «месія в реверенді католицького священика», веде боротьбу за справжню реальність, за життя проти наслідків «техно-дигітально-постгуманного» апокаліпсису. Ще до «місійного покликання» на початку першої частини «Матриці» йому символічно вручають гакерську дискету, заховану у книзі Жана Бодріяра (Jean Baudrillard) «Симулякри і симуляція» в останньому розділі під назвою «Про нігілізм». «Світ і ми живими увійшли в симуляцію, у згубну, ба навіть не згубну, а індиферентну сферу відстрашування: нігілізм, і то незвичним чином, повністю реалізувався не через руйнування, а через симуляцію та відстрашування», писатиме Бодріяр в останньому розділі книги. Попри те, що християнська критика визнала трилогію «типово ньюейджівською», символічні запозичення (ім’я головної героїні «Трініті», назва корабля «Навуходоносор») все ж частково натякають християнсько-фундаменталістичний Армагеддон.
Таким чином, «RG» ставить собі за мету в релігійно-філософському дискурсі поєднати кілька аспектів: інтуїції українських літераторів та публіцистів «кола Донцова»; критику сучасної цивілізації «кінця історії»; християнський середньовічний світогляд та український цивілізаційний контекст.
«RG» перебуває в опозиції до сучасної української літератури, предовсім до сформованого Юрієм Андруховичем кола літераторів, через їхню безреферентність, відірваність від укрїнського тла. «RG» опирається на «догмат творчості», що його сформулював Юрій Клен, даючи оцінку творчості Є. Маланюка: «Коли життя нації не має змоги рости в широчінь, то треба перегрупувати національну енергію, скупчити її в царині духа і рости вгору. Усвідомивши собі це, перед кожним з нас поставлене завдання, кожен мусить усвідомити й велич своєї відповідальності. Ось чому й потрібен деякий аскетизм, невсипуща контроля над собою і невблаганний суд над усім, що нам стає перед очі, претендуючи на право бути мистецтвом під аспектом вічності».
Якраз у творчості Андруховича та його послідовників відсутнє «усвідомлення відповідальності» за написане, чи, радше, небажання нести таку відповідальність, на що звертають увагу навіть сторонні критики. Так в одному із своїх останніх есеїв (Lód i wrzątek) відомий польський фантаст Stanisław Lem опише свій досвід зустрічі із творчістю Андруховича: «Мені в руки потрапив роман Юрія Андруховича «Московіада», котрий надзвичайно мені сподобався. За радянської влади таке б не надрукували. Я одразу замовив через «Мерлін» решту, виданих польською мовою, книг Андруховича і дещо був розчарований: в наступних романах він, на жаль, відійшов у постмодернізм. Постмодернізм, як мені видається, допомагає йому не писати про те, що діється сьогодні в Україні – я, звичайно, не маю на увазі суперечки Ющенка із пані Тимошенко».
«RG» на боці тих сучасних українських письменників, що є принциповими і реально демонструють це своєю літературною продукцією. В першу чергу це поетка Ліна Костенко, письменник-перекладач Леонід Кононович, письменниця Марія Матіос, поетка Маріанна Кіяновська чия поезія має виразно релігійне забарвлення. На відміну від «ліберально-грантоносних» Андруховича, Жадана, Дереша, Забужко, за межами українського простору вони практично невідомі. Але час і якість, безсумнівно, працюють на них...
Що ж до світової культури, головним натхненником «RG» є каталонський архітектор Антоніо Ґауді (1852 – 1926), автор собору «Саґрада фамілія» в Барселоні, будівництво котрого триває й досі. В наш постмодерністичний час аскетичний, натхненний, невтомний митець для широких верств суспільства залишається втіленням творчої продуктивності. На творчий розвиток Ґауді вплинули чотири основні фактори: зацікавлення архітектурою, особливо ґотикою; каталонська історія і культура; католицьке вчення і практика; кольори і форми довкілля. Відомий майстер сюрреалізму Сальвадор Далі стверджував, що останній великий геній архітектури носив ім’я Ґауді, чиє ім’я каталонською означає «радіти». «Насолода і бажання, притаманні католицтву і медетиранській ґотиці», підкреслював Далі, були «наново віднайдені Гауді і максимально ним вдосконалені». Релігійний, середньовічний світогляд не лише надихають його творчість. Монашиий ідеал, головні принципи якого – мистецтво, життя і радість, стають особистим ідеалом Ґауді. Життя згідно з засадами Католицької церкви, що іноді вражало своїм радикалізмом, були його щоденною практикою. Це частково виясняє причини, чому в ХХІ ст. привабливість Ґауді постійно зростає. Не випадково в його рідній Каталонії створене «Товариство за беатифікацію Антоніо Ґауді». Адже неморальне, гламурне життя в мистецьких колах нікого вже не дивує, навпаки, від нього суспільство вже нудить. Тим часом радикалізм (особливо християнський) та доведена до крайньої межі аскетизму принциповість, натепер є великою рідкістю.
Перспективи апокаліпсису...
Чим довше певна система перебуває в стадії «лімінального дискурсу», тим більше вона акумулює потенціал для «революційних перетворень». Вони можуть бути творчими та деструктивними. Чи переростуть «перспективи української революції» у «непереможне», за визначенням легендарного Че, поєднання ідеї революції та християнства? В історії Церкви таке поєднання неодноразово виливалось у «міленаристичні рухи», коли з’являвся «пророк свяченого ножа» і брав на себе апокаліптичну місію «ангельських жнив» ворогів Христа, саме так, як це описав Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки». Евген Маланюк назвав це «відповіддю гайдамацької дичі на шулерство шляхти», в якій польско-українські стосунки вкотре наступили на ті самі «історичні граблі». Однак, в «плані реального, систему ніколи не перемогти: найгірша помилка всіх наших революційних стратегів полягає в тому, що вони хотіли покласти край системі в плані реального, – а це не що інше, як їхнє уявлюване, котре нав’язала їм та ж таки система, що живе й переживає себе лише тому, що змушує своїх напасників воювати у площині реального, яка одвіку є її площиною» (Ж. Бодріяр, Символічний обмін і смерть). Тому, площина імаґінативного (уявлюваного, ідейного) є площиною «Rадикальної Gотики».
Яке має право греко-католицька релігійна субкультура на «ґотику», що є одвічною спадщиною Західної Європи та сформованої Римо-католицькою церквою культури? Однак, Європейська Унія фактично заперечила роль християнства у формуванні европейської цивілізації. Не випадково цинічний постмодерніст П. Слотердайк (P. Sloterdijk) охарактеризував «європейськість» як «територію, де панує грошова одиниця EUR». На противагу йому папа Бенедикт XVI зазначає, що Європа – це не географічне поняття, європейськість – це духовна категорія, котра визначається в першу чергу християнською традицією.
Християнство відходить на марґіни європейського світу, в країни Третього світу: в Африку, Латинську Америку, Україну в тому числі. Те, від чого відмовилась Європейська Унія, асимілюватимуть маргінальні культури і реліґійні традиції. Християнство зародилось на маргінах Римської імперії і воно знову повертається у своє природне середовище, щоб відзискати потенціал творчої енергії, щоб обличчя християнства засвітилося новим світлом традиції середньовіччя, як геніальні творіння каталонського архітектора Антоніо Ґауді.
У сучасній культурі слово «апокаліпсис» сприймається, як щось вкрай негативне, пов’язане із страшними трагедіями, переломами, щось темне, наче важкі віолончельні акорди «Inquisition symphony» відомого фінського квартету «Apocalyptica». Можливо тому, що ніхто не читає останню книгу Біблії «Одкровення» (саме так перекладається українською грецьке слово «апокаліпсис»), або не встигає її прочитати до кінця. А звучать там інші настрої: «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули, і моря вже немає. І побачив я місто святе, Єрусалим новий, що сходить з неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашений для мужа свого. Почув я від престолу голос великий, що говорив: «Ото, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Одкр 21, 1-4).
Немає коментарів:
Дописати коментар