Стаття Дмитра Колесника «Хлебное место (постпасхальное)» до уваги автора цих рядків потрапила приблизно в той же час, що і повідомлення про проведення у Витикані 18-21 квітня конференції, присвяченої 1700-річчю навернення імператора Костянтина.
І це дуже знаково. Навіть не поділяючи скептичного ставлення до
«випадковостей», можна прийти до висновку про необхідність
компоративістського прочитання обох Інтернет-месседжів.
Загалом, в статті Д. Колесника не простежується засаднича ворожість до християнства. Мова швидше йде про виродження християнської віри: «Как-то соотносить церковь с принципами раннего христианства — это все равно, что в 1985-м году рассказывать секретарю Воронежского обкома о пролетарской революции», — зауважує критик релігії «зліва». І мені як людині, котра все ж таки звикла дивитися на речі «справа» (хоч це, звісно, річ відносна), важко не погодитися із тов. Колесником.
Як щойно зазначалося, паралель між легалізованою імператором Костянтином Церквою та Церквою-корпорацією заслуговує право на існування. Однак виникають закономірні питання: наскільки близькими є площини, в котрих проведені паралельні лінії? Чи ці площини також є паралельними, чи, можливо, вони все ж таки перетинаються?.. Інакшими словами, чи слід розглядати «In hoc signo vinces» перед битвою на Мульвійському мості і подальший «Міланський едикт» як безпосередню передумову виникнення Церкви-корпорації?
Відповідаючи на поставлене питання, в першу чергу з’ясуємо, що ж означає поняття «Церква-корпорація»? Звернемося до думки Олега Гірника, котрий зазначає, що Церква-корпорація виникає «після надання християнству статусу держаної релігії, коли в життя християнських спільнот проникають закони державної бюрократії». «Відтепер…, — о. Гірник цитує П. Сорокіна, — “кожен крок священика мав приносити прибуток”, а на вірянина лягав прямий обов’язок оплатити надання сакральних послуг. Церква все більше нагадувала транснаціональну корпорацію із кліром, як її “внутрішніми” членами, та вірянами — “зовнішніми абонентами”, “користувачами послуг корпорації”». Далі, використовуючи термін Жана Бодріяра, богослов говорить про виникнення феномену «відстрочення вічності» і підсумовує: «Відтоді церква-інституція починає ревниво стежити за збереженням розмежування між життям і потойбіччям (Царством Небесним), позаяк щезання цієї дистанції автоматично означає втрату влади — корпоративного начала, як легітимної участі у владній симфонії Імперії».
Думки О. Гірника можуть здатися занадто радикальними, такими, в котрих «згущені фарби». Зрештою, повторимо викладену раніше думку: «Рефлексія, щоб “народити” певну ідею, часто її абсолютизує чи гіперболізує». Радикальність і «згущення фарб» у випадку о. Олега призводить до певної непослідовності. Надамо слово одному з читачів «Релігії в Україні», котрий, коментуючи щойно цитовану статтю О. Гірника, зауважив: «Тільки я б так на Костянтина не напирав. Раз після нього було ще “правильне” Середньовіччя, значить розвиток не такий вже й лінійний».
І справді, певна непослідовність в роботах о. Олега існує. Середньовіччя в його роботах репрезентується як «правильне», про що можна судити навіть із назви запропонованої ним концепції «Радикальної Готики». Попри те, що Середньовіччя — це епоха (пост)костянтинівського християнства, Гірник прагне «повернення до естетики і природної духовної чуттєвості, сформованими середньовічним світоглядом та готичним стилем архітектури», «зміщення акцентів від “культури значення” до “культури присутності” (згідно Ґумбрехта); від культури “ренесансного типу” до культури “типу середньовічного” (згідно Флоренського)». Напевно, Церква, вірні котрої будували готичні собори, не була Церквою-корпорацією. Бо ж якщо вона була Церквою-корпорацією, то навіщо повертатися до її «естетики» та «природної духовної чуттєвості»?
Отже, якщо зв’язок між «революцією» імператора Костянтина та виникненням Церкви-корпорації не є безпосереднім, яким він є насправді?
Навернення імператора Костянтина стало передумовою, по-перше, припинення гонінь на Церкву і, по-друге, одержавлення християнства (а також, відповідно, виникнення феномену християнської держави). Французький філософ релігії Рене Ґенон наголошував, що після Костянтина християнство втратило характер ініціації, втаємничення. А релігія, котра втрачає дух Тайни, стає на шлях десакралізації. Однак є ще й інший вимір (пост)костянтинівського християнства — атрофування християнського нонконформізму (хоч, звісно, цей вимір має певний зв’язок із виміром втрати ініціації — втрати Тайни — десакралізації).
Для сутінків Античності був притаманним надзвичайно сильний антагонізм Церкви і світу. Церква, Ecclesia Militans за таких умов поставала як сакральна спілка підпільників-революціонерів, котрі вели безпощадний священий терор Віри, Надії, Любові, Всепрощення та Проповіді Євангелія. Жертвами такого терору ставав старозавітний талмудизм та поганство, котре на той момент втратило едемську невинність і перетворилося на простір, в котрому Каїн убиває Авеля, а культура перетворюється на Содом. Християнство було радикально антисистемним, нонконформістським рухом і при цьому, водночас, творило власну Систему-undergroud святості.
Однак св. Костянтин від імені «світу цього» капітулює перед силами Християнської Революції, створює неодноразово повторювану згодом формулу «ходіння в Каноссу». Ecclesia Militans виходить із підпілля. Зберігаючи undergroud як певний ресурс, як тил, Церква легально будує свій храм «на поверхні світу», нерідко перетворюючи на базиліки старі поганські святилища.
«In hoc signo vinces» знаменує перемогу сакральної спілки революціонерів над світом. Проте, як це часто буває, переможена сторона значною мірою асимілює переможця. Асиміляція, щоправда, набирає рис синкретизму. Християнство ще виразніше проявляє себе «сіллю світу цього», воно переображує буття сущого, опановує культуру в усіх її вимірах — від філософії до політики. За таких умов постає певна небезпека абсолютного розчинення у світі, коли світ стає солоним, однак християнство зникає як кристал. Власне, «гріхом» св. Костянтина було те, що він зменшив масу кристалу нонконформізму. Однак такий шлях «самопожертви» християнства є неминучим. Сіль на те й створена, щоб солити. І єдина можливість зберегтися у якості кристалу і водночас виконати свою безпосередню функцію полягає у масі солі — солі повинно бути так багато, щоб вона припинила розчинятися. Лише за таких умов сіль, з одного боку, виконає свою функцію осолення світу, а з іншого — збереже себе як щось якісно від нього (від цього світу) відмінне.
Таким чином постає (пост)костянтинівське християнство, постає християнське Середньовіччя, постає постійна «діалектика» Закону та Революції — органічний, надзвичайно міцний симбіоз Системи та Нонконформізму. Церква інкорпорована у світ, у Закон. Ця інкорпорація передбачає виникнення певного «клерикалізму», існування якого є неминучим в умовах тричленного суспільного поділу на oratores, pugnatores, laboratories. Та при цьому християнство продовжує свою Революцію. Як Тіло Революціонера-Христа, Церква черпає силу із внутрішнього undergroud’а. Інкорпорація (у світ) — це стояння Церкви над прірвою корпорації, проте пасіонарні спалахи Революції не дають перетворити Живе Тіло на забальзамовану (клерикалізмом) мумію-корпорацію. Корпорація прагне стабільності, збагачення, процвітання, та революціонери кожного разу псують «гешефт», не дають Церкві укласти остаточний бізнес-договір зі світом.
Готика дійсно будувалася над прірвою корпорації. Однак глибина можливого падіння лише підкреслювала поривчастість готичних шпилів, їхнє устремління до трансцендентної блакиті. Середньовічна іконографія доносить до нас сон Папи Інокентія ІІІ, в котрому той бачить, як св. Домінік несе на своїх плечах Вселенську Церкву. І таких революціонерів як св. Домінік було багато. Чим, як не революцією, була, приміром, Клюнійська реформа? Чим, як не революцією, було виникнення домініканського та францисканського орденів? Хіба не відважними партизанами були місіонери (наприклад, св. Патрік), котрі через смарагдову зелень лісів, попри засідки друїдів, несли Благу Новину в глибини Європи?
Дуже важливо пам’ятати, що Готика була лише «надбудовою». «Базисом» був underground — катакомби пізньої Античності. Готика завжди виростає із катакомб. Готика не може рости вгору, якщо не черпає сили із глибин underground’а. При інкорпорації Церкви у світ її рятують від перетворення на корпорацію ті, хто здатні створити внутрішній underground, хто своїм нонконформізмом рятує Церкву від косності. Такі революціонери дійсно мають бути номадами, котрі шукають Чашу Святого Граалю, і в цьому О. Гірник мав рацію.
Сьогодні шляхом «Радикальної Готики» може стати шлях усвідомлення радикальної несумісності Церкви та зітканого із «структур гріха» «світу цього», шлях максималізації антагонізму Цекви і світу. «Религии извращаются, забывают о своей собственной сердцевине, — пише російський філософ А. Дугін. — Общество роняет традиции. Вопросы духа интересуют только университетских очкариков. Попы послушно освящают банки. Муллы приторговывают недвижимостью». І з ним важко не погодитися. «Ты видела на чем батюшка ездит? — Передає слова «богомолок в цветастых платочках» Д. Колесник. — То-то и оно! Хлебное место. Вот бы Костика моего, как школу закончит, туда пристроить. Это, считай, до конца жизни обеспечен будет. Так хочет же ведь с компьютерами чего-то там… в Киев поступать. А толку? Вон, Cветкин пацан закончил и без работы сидит». Цікаво, чи ці «богомолки», «не без зависти описывая атрибуты священства: шикарный дом, автомобиль, аксессуары из драгметаллов и личный гардероб попадьи», схожі на членів Ecclesia Militans?..
Описана Д. Колесником ситуація новітнього бізнес-клерикалізму, ситуація інкорпорованої в капіталістичну систему Церкви-корпорації є ситуацією анти-готики і анти-катакомб. Готика виростає із катакомб. Її устремління вгору, до трансцендентного лиш позначає глибину катакомб. Коли ж (внутрішніх) катакомб немає, будь-який «клерикалізм» є лише симулякром християнства так само, як і отой «отец Иннокентій» — «не верующий (ведь и работники мясокомбинатов часто не употребляют колбасу своего производства)», — про якого пише тов. Колесник. Відтак, в Церкві немає революціонерів — є лише «менеджеры по духовности», адже «хороший священник — это хороший менеджер, который своим богатством побуждает мирян быть лояльными именно этой корпорации», як знову ж таки зазначає Колесник. «И растут ряды пастырей духовных, и некуда им всем пристроиться, и негде уже церкви ставить. Безработица, блин. Высокий конкурсный отбор...», — лівий публіцист чудово вловлює характер Торжествуючої — тут, на грішній землі (sic!) — Церкви-корпорації.
Український поет, культуролог, історіософ Євген Маланюк досить влучно відзначив глибоку антиномічність Готики та Церкви-корпорації. Будучи свого роду ідеологом української Готики (чи то пак, критиком відсутності української Готики), Маланюк зауважив у своєму нотатнику, що готична катедра св. Патріка у Нью-Йорку «є не лише навпроти Рокфеллер-Сентер, але й проти нього. Вона протистоїть Мамоні, Матерії, проминаючим „кесарям” і всілякому лже-духові». Водночас англіканський храм «власне не „протистоїть” (напр. славнозвісному Уол-стрітові, що є поруч), але, сказати б, „стоїть поруч”, „співіснує” в системі, де Богове й Кесареве не противляться собі, а співживуть з собою традиційно й побутово». Тому лише «готичний гімн одуховленого каменю», на думку Маланюка, «побідно змагається з бурунами і пливе по морю тьми», адже це — «єдиний рятунок, єдиний ковчег Ноя, єдине щось живе в хиткій непевности текучого зла» (Маланюк Є. Нотатники (1936-1968). К.: Темпора, 2008. С. 87).
Отже, альтернатива неминуча, слід робити вибір. Або менеджер о. Інокентій, Церква-корпорація і мирне співіснування з «Уол-стрітом» (в сенсі «Мамони, Матерії, проминаючих „кесарів” і всілякого лже-духу»), або «готичний гімн одуховленого каменю» як «єдине щось живе в хиткій непевности текучого зла». Або нонконформізм, пошук нових катакомб, пошуки номадом Чаші Граалю, будівництво фундаменту Нової Готики, або — за В. Іванишином — «не вдосконалення себе за наукою Божою, а пристосування її для себе чи якогось владоможця... не пастирство і духовна опіка віруючих, а заклопотаність євроремонтами і цінами на іномарки... не бич Божий для очищення духовного простору України (і світу — І. З.), а біганина з кропилом по установах безбожної влади і злодійських офісах...» (Іванишин В. Рецепція Благовістя // Іванишин В. Державність нації. Збірка праць. Том І. / За ред. Петра Іванишина. Тернопіль: Астон, 2009. С. 611).
Єдина альтернатива Церкві-корпорації — шлях через катакомби до Готики. І на цьому шляху дійсно варто стати номадом. Звідси випливає актуальність богослів’я, котре стане «номадологією» нонконформізму, резистансу, відходу у «ліс» органічного існування, що є прообразом Нової Готики. Християнин-номад, шукаючи органічної вкоріненості, намається порвати будь-яке коріння, що в’яже його зі «структурами гріха». Він деконструює суще, шукаючи ці структури, відчужується від них і творить свій сакральний underground, звідки він може безпечно чинити терор Переображуючої Любові.
Немає коментарів:
Дописати коментар